Галина Василівна Москалець - Господар

— Та ні… В тебе, мабуть, було щось погане в житті.

— Гірше, ніж тут, не було!

— Нічого, звикнеш! Це ж не назовсім. Ми повинні триматися вкупі. Восени я поїду звідси, але ж ми будемо листуватись. Якщо ти не дуже хочеш спати, я тобі розповім про Саву…

— Давай.

І Сава почав тихо розповідати загальновідомі речі. Я не перебивав. Слухати його було приємно, наче шелест листя в лісі, який чув безліч разів і знаєш, що він означає.

— Скільки дітей було в Сави? — спитав я, аби спитати.

— Десятеро: сім синів і три дочки. А що?

— А що з ними було далі?

- Є різні думки… — почав плутати Сава. — В усякому разі, вони всі повернулись на Ерідан. Їм треба було завести сім’ї, а потім…

— Потім вони не захотіли вертатись!

— Якби Сава був живий, вони б повернулись, я так гадаю.

- їх підкупили. Та й взагалі це темна історія. Краще про неї не думати. Вони були винні у смерті Сави.

— Він був уже старий, Тітусе…

— Він міг прожити довго. Зрештою, чого ти їх виправдовуєш? Треба бути об’єктивним. Раз батьки кидають дітей, чому б дітям не кинути батьків?..

— Я ніколи б не кинув своїх батьків. Ніколи…

— А я кинув! Сказав їм, що вони мені набридли.

— Та ну тебе! Скорше вони тебе кинули, судячи…

— Судячи по чому?

— По твоєму характерові хоча б.

— Дуже ти встиг взнати мій характер!

— Трохи взнав. Виходить, діти не схожі на батьків? І якщо, наприклад, у мене будуть діти, то будь-коли можуть втрутитися якісь об’єктивні закономірності. Савині діти жили тільки з батьками, на них ніхто не мав впливу, а на Ерідан вони потрапили майже дорослими. Ти, мабуть, помиляєшся, їх вивезли силоміць або обдурили. А назад відвезти їх не могли, бо це б дорого коштувало…

— Аякже, значно дешевше набудувати військових баз…

— Тихше!

— Хіба це військова таємниця? — зіронізував я. — Вони сьогодні прийдуть чи ні? Чи, може, невелика втіха бити втомлену людину?

Я чомусь виразно собі уявив, що ось настане весна — і одного вечора я ніби вийду погуляти в степ і не вернуся. Сам піду. Рано чи пізно я лишуся сам.

Мені не стало моторошно, як тоді, коли я вперше про це подумав. Треба буде випитати в когось, — не в Сави, бо той одразу здогадається й почне переконувати і відраджувати, — чи хтось це робив уже до мене. Я бачив карту Селії: на сході, десь кілометрів за сорок, є пасмо гір. Я заснув, але сон мені не встиг приснитися.

…Мене б, мабуть, забили до смерті, якби Сава не увімкнув світла і не прибіг черговий. Я не затуляв лиця, а одразу ж схопився. Я так і не дізнався, скільки було нападників, бо від світла більшість порозбіглася по своїх ліжках. Далі я провалився наче в червону темряву і силкувався розплющити очі, коли прийшов до тями і все мені почало боліти. Але не міг цього зробити, бо воно коштувало надто багато зусиль. «Я вже помер», - подумав я і знову кудись провалився.

Так тривало кілька разів і, як мені потім сказали, кілька днів.

Я нарешті розплющив очі. Була ніч. І чимось гостро пахло.

Ніхто не схилявся наді мною і не казав:

— Уже, прокинувся!

Як я читав у книжках…

Темна стеля, світло, що жевріло десь у кутку. Я про нього лише міг здогадуватись, бо не мав сили повернути голови.

Хвилина за хвилиною я став пригадувати все, що було досі. Згадав, що я поранений, напевне, ножем, бо пам’ятав пронизливий біль, не схожий на удари кулаків. Десь у груди. Пригадав лице Сави, коли той стояв біля вимикача. Це було останнє, що я пам’ятав.

Не міг згадати власного імені. Я здогадувався, як мене звати, але не був певен.

Проходили день за днем. Я їв, спав, терпів перев’язки. Власне, це було непогано. Я зміг уже сидіти, хоча й не потребував цього так само, як ходити чи думати.

Іїікого до мене не пускали, навіть Саву.

Повторюю, я нічого не хотів. Ні від кого. Не потребував співчуття, розмов. Якби мені перестали приносити їсти, я б помер з голоду, не висловивши й найменшого невдоволення. То було якесь рослинне існування, тільки боліло в грудях і ранками я з кашлем випльовував кров. Але, якщо лежати нерухомо, заплющивши очі, біль зникає.

Якось фельдшер приніс торбинку й широким жестом висипав з неї мушлі, значок у формі зеленого ока, вузлик з хустинки і осколки від чашки. Викинув і пішов. Я знав, що це належить мені. Простягнув руку, і осколки тихо дзенькнули. Це мене злякало. Я склав усе в торбинку, і вона валялася на тумбочці доти, доки я не набрався сил, щоб сховати її в шухляду.

Дитячі забавки. Я вже не міг бути дитиною. Одного ранку я вмивався і намацав м’які волосинки на підборідді і над верхньою губою. В мене росли борода і вуса.

Я сказав про це фельдшерові, але він відповів, що голитися ще рано.

Був третій день, відколи я встав, і в голові у мене дуже паморочилось. Однак цього дня мені повідомили, що завтра я повертаюсь у казарму.

Увечері в мене знову піднялась температура, і я цілу ніч не спав. То була найдовша і найважча ніч у моєму житті. Пов’язок не зняли, і я мав у них повертатися в казарму. Вранці я довго чекав на одежу, звісно, казенну, яка дивно пахла потом і пилюкою.

— Тобі лист! — сказав черговий, котрий нудився у порожній казармі.

Він довго рився у шухляді, нарешті подав мені листа. За ці хвилини в моїй голові промайнули найнеймовірніші здогадки.

«Любий Тітусе!

Пишуть тобі батьки твого товариша по службі Сави. Ми дуже засмутилися, коли довідались, що ти хворий і лежиш у лікарні. Сподіваємось, нічого серйозного. Досі ми тривожились тільки за нього, а тепер ще й за тебе, бо ти його друг. Спочатку йому було дуже важко, але тепер він звик. Тому у нас зараз більше підстав тривожитись за тебе, ніж за нього. Ми були б дуже раді, якби ти нам відписав, а після закінчення служби приїхав до нас. У нас, крім Сави, є ще донечка. Їй п’ять років. Вона намалювала тобі наш будинок, а коло нього ласків. Будинок дуже схожий, а от ласків немає, ти вже вибач.

Видужуй скоріше і обов’язково напиши нам. Ми чекаємо листів від тебе і Сави.

Агнеса