Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

class="p1">Широко розплющеними очима Володимир пильно дивився на воєводу.

— Що ж ти замислив?

Блюд витримав його погляд.

— Я хочу чесно й вірно служити тобі і тому скажу правду… Уже давно на Горі чимало воєвод ворогують з Ярополком, замишляють змову проти нього. І нині я бачив їх, говорив; одне твоє слово, княже, — і до ранку Ярополка не стане, і не буде ні січі, ні крові, а тобі буде честь і слава…

— Годі! — крикнув князь Володимир. — Чуєш, воєводо?! Я не хочу честі, до якої треба йти облудою, нелюба мені слава, окроплена кров’ю. Хочеш вірно служити мені й Русі — умов, приведи брата, а вже ми помиримось.

— З великим страхом, — сказав Блюд, відчуваючи, що йому пересохло в горлянці, — з мукою за кров і живот множества людей повів я тобі це, княже Володимире. Бачу твою правду — не повинен брат убивати брата, зло є убивати й Ярополка, клянусь, не допущу цього. А коли я приведу до тебе Ярополка?

— Даю обітницю, аще приведеш до мене Ярополка, честь тобі воздам велику, приязнь буде між нами.

— Княже мій, княже! — сказав Блюд. — Не відаю, коли це буде, недалеко ранок, і вже пізно зупинити січу, але я певен, що прозріє брат твій Ярополк, і приведу його до тебе для миру й любові. Чи дозволиш мені тепер іти, княже, ніч коротка, ворогів багато, мушу ще пожити для тебе й Ярополка, для всіх руських людей.

— Іди, воєводо! Мої вої проведуть тебе. А прийде ранок, пошлю до Ярополка слів.

Воєвода Блюд зав’язав бармиці, опустив личину.

Скоро вже й світатиме — високо на сході палахкотить денниця, в сяйві її в полі видно нібито краще, далеко.

Два чорні вершники — воєвода Блюд і риндя Згар — поволі їдуть від урвища до урвища, скрадаються в заростях над Дніпром, у верболозах.

Недалеко вже повинен бути і стан Ярополка. Воєвода схоплюється з коня, тихо шепоче:

— Ми не помилились?

— Ні, не помилились, воєводо, — стрибає з коня й Згар. — Проїдемо отак два поприща, — у півтемряві вимальовується довга простягнута рука, — завернемо ошую і опинимось у нашому стані… Будь певен, воєводо, Згар бачить уночі, як удень.

Воєвода мовчить, прислухається й раптом каже:

— Мені здається, я чую тупіт коня.

— Ні, воєводо, то лодія на Дніпрі. У полі тихо, я нікого не чую.

— Ти помиляєшся, я чую тупіт…

Воєвода витягає з піхов свій меч.

— Ні, — спокійно промовляє Згар, — маю гостре вухо, але нічого не чую.

Тоді за одну блискавичну мить воєвода підносить меч, стинає голову Згара.

У полі тихо. Воєвода Блюд витирає меч об траву, вкладає його в піхви, стрибає в сідло, їде далі.

Добившись стежкою, яку йому вказав риндя Згар, до стану, він зупиняє коня біля одного з наметів, спішується, каже воєводам, що пильнують поля:

— Неспокійно там… Я виїжджав з риндею Згаром послухати, натрапив на сторожу Володимира. Вони вбили риндю… полунощні вовки бродять біля самого нашого стану…

Сли князя Володимира, як він велів, на конях доїхали до стану Ярополка вище від Любеча, зупинились на кручі, звідки видно було долину, полки, лодії на Дніпрі, княжий шатер вдалині, закричали раз і другий:

— Від князя Володимира єсми… Волимо говорити з Ярополком-князем.

Назустріч їм виїхало кілька воєвод, а між ними старшим воєвода Блюд, запитали, що хочуть сказати сли?

— Князь Володимир послав нас до князя Ярополка, — відповіли сли, — як до брата свого і як брату говорить: «Не повинна бути вражда межи нами, брань між руськими людьми — то пагуба, хочу утвердити мир і дружбу».

Воєводи київські вислухали слів Володимира, веліли їм чекати, самі ж помчали до княжого стану.

Князь Ярополк ждав їх, одягнувши срібною ниткою шите блакитне платно, з червоним корзном на плечах, позолоченим мечем біля пояса, стояв недалеко від свого шатра, навкруг нього товпились мужі з Гори, тіуни ратні, тисяцькі.

— Хто то прибув? — запитав він.

— Сли Володимира.

— Що говорять?

Воєводи, що зустрічали слів, слово в слово переказали, що сказали сли Володимира, додали:

— Ми веліли їм ждати твого слова.

Князя Ярополка, видно, вразили слова Володимира. Блідий стояв він біля намету, дивився на стан, лодії на Дніпрі, слів Володимира, що все сиділи на конях і ждали його слова далеко в полі.

Це була година, коли вирішувалась доля його самого, Київського столу, всієї Русі. Ще не було пізно — коли б Ярополк згодився в цю годину взяти мир з своїм братом, може, у віках полинула б слава Володимира і його — Ярополка, може, багато людей не пролило б своєї крові й не наклало головами, а засіяли житом землю. Слова Володимира були такі прості, зрозумілі, щирі, що навіть у Ярополка здригнулось серце, щось йому владно говорило: «Не йди на брань, послухай свого брата». І саме в цей час один з воєвод, уй Ярополка Блюд, торкнувся його рукава, примружив очі, показавши, що хоче з ним говорити, одвів його набік, тихо сказав:

— То є лжа й облуда, не може противу тебе стати брат твій менший Володимир, якоже синиця на орла брань сотворити. Не бійся, княже, Володимира — сина рабині, наше воїнство достойно зустріне його воїв, жде тебе перемога на брані.

Князь Ярополк уже не чує голосу серця, швидким кроком повертається до свого шатра, зупиняється, каже воєводам, які зустрічались із слами князя Володимира:

— Перекажіть їм, що я не хочу говорити з сином рабині.

4

І досі на кручах і в пісках вище від Любеча, на крутому правому березі, коли одшумить весняна вода і з глибин дніпрових виринають глейовища й жовті піски, — скрізь там біліють людські кості, побиті черепи, іржаві мечі і списи, поламані сулиці.

Вої князя Ярополка і князя Володимира зустрілися на високій кручі, яку в пізніші літа, ніби бажаючи змити людську кров, прорвала, розрила, розмила вода, там, на Старику, як називають це місце люди, нині голубіють озера, росте осока, самітні чайки тужать над водою й кущами.

Це була дуже люта, кривава січа, бо тут збилися всі лодії Ярополка, сюди ж прибуло багато людей пішо й комонно з Києва і всіх земель — князь Ярополк розумів, що коли він не зупинить північного війська біля Любеча, то воно швидко розтечеться по Дніпру, перекинеться на Десну — і тоді йому важко доведеться в Києві.

Січа почалася поприщ за десять від Любеча, в дуже вузькому місці на Дніпрі. Князь Ярополк велів поставити на укоті й в’язати між собою мотузками й