Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

над Дніпром, на острові Хортиці, — а ми з ним сиділи так, як з вами, — я запитав, а князь Святослав сказав, що немарно в далеких землях помирали люди, мир і тиша мусять бути в нашій землі. Ярополк не береже миру, чого він не може поділити з братом своїм?.. І не Ярополку ми мусимо допомогти — Володимир наш князь, він береже старі закони й покони.

— То ти поведеш нас, Микуло?

Син старійшини довго думав. Проте зараз він був уже не сином старійшини, у важку цю годину він мусить заступити його місце, взяти дідівський меч.

— Поведу, людіє!

— І куди ти йдеш, Микуло? — говорила Віста. — Добра чи багатства шукаєш?! Так ти ж уже їх шукав, торбу гречки приніс…

Микула стояв і дивився на зелені луки, буйну поросль всякого жита за Любечем і на свою ниву, що починала зацвітати.

— Як же цвіте, аж голова мутиться, — він приклав руку до шрама на голові. — А що думаєш, може, з-за цієї горсті гречки варто було колись мені йти на брань?! І не добра й багатства я шукаю, — маю їх, батько Ант залишив мені цілий скарб, велів берегти його.

— Що за скарб? Усе життя ти про нього говориш і говориш, тільки не бачу його, де він — не знаю.

Микула посміхнувся, така вже в нього звичка, коли він говорив щось од серця, м’яка посмішка теплила куточки його уст, грала під сивими довгими вусами.

— Правда — то є мій скарб, — відповів він Вісті. — Хочу жити, як батьки мої й діди… Вірю в богів-отців, будемо жити так, як велять наші боги… Перун, Дажбог, Стрибог, поможіть мені! Ось тільки зброю батька Анта дістану.

Ниці люди з Любеча вийшли вночі.

— Ти вже нас і веди, Микуло, — сказали вони, — бо ти — син Анта, ходив з князем Святославом, побував у багатьох землях, а вже в отчині всі путі знаєш.

І виявилось, що пішли вони не самі. З усіх усюд вище від Любеча, з різних волостей і сіл ішли і йшли прості люди, вони збирались в очеретах над озерами, у чагарниках над косами, в лісах, на кручах.

— За Володимира-князя! За старий закон і покон! За рідну землю й нашу віру!

Одного вони, правда, не знали. Вранці, коли за загадом Бразда біля городища стали збиратися вої, він сам на коні приїхав до них, оглянув, сказав:

— Щось багато наших селищан немає. Де вони?

Люди мовчали.

Бразд оскаженів:

— Ми їх знайдемо й поведемо з собою… Аще хто криється від нас, мислить тікати до Володимира, і всім, що з ними, — усім уготована смерть, поток, розграбування.

3

Пізня ніч. Десь у полі б’ють крилами птахи, чути зловісне «кар-р… кар-р…», низько над землею нависли хмари, часто між ними пробігає суха, безгромова блискавиця, пахне згаром. Хто наважиться їхати такої ночі в полі, де стан зупинився проти стану, де за крок нічого не видно, де кожної хвилини можна наскочити в темряві на спис, меч, ніж?!

Два вершники їдуть уперед і вперед, іноді зупиняються, тужне «пу-у-гу… пу-y-гy…» сколихує повітря, лине до стану Володимира, вершники стоять, прислухаються, їдуть далі й далі.

Нарешті десь у темряві народжується, лине: «Пу-у-гу! Пу-у-гу!»

Вершники прямують на цей крик, видираються на пагорок, бачать вогнище перед собою: «Пу-у-гу! Пу-у-гу!»

Князь Володимир не спить. Схилившись у шатрі над столом, на якому горить світильник, він, розбираючи літеру за літерою, читає берестяну грамоту. Це дивна грамота — перед вечором передня сторожа захопила воїна з табору Ярополка, що, скрадаючись у кущах і ярах, прямував угору понад Дніпром все ближче й ближче до стану Володимира.

Сторожа довго стежила за цим воїном, оточила з усіх боків. Проте воїн зовсім і не думав тікати, а, навпаки, сказав, що сам шукав передньої сторожі, добивається до стану Володимира, має до нього грамоту від однієї людини з табору князя Ярополка.

Цю грамоту і читав пізньої ночі князь Володимир, намагаючись зрозуміти, хто й чому її написав? «Нині, коли настане північ, слухай пугача, до тебе з поля прибуде воєвода з Києва…»

Уже північ, сторожа пильнує в полі, жде гасла. А може, це змова? Та ні, ось чути тупіт коней, вершники все ближче й ближче, вони зупиняються біля намету, чути притишені голоси.

Сторожа на чолі з тисяцьким Векшею завела до намету людину в темному опашні, в платні із золотими запонами й мечем біля широкого пояса, з шоломом на голові, бармиці[82] й личина якого так закривали чоло, щоки, ніс, що видно було тільки її очі — неспокійні, тривожні.

— Чолом б’ю князеві Володимиру, — прохрипів незнайомий.

— Будь здоровий. Хто ти єси?

— Я назву себе, коли залишусь з тобою віч-на-віч.

— Вийдіть! — велів Володимир.

Тисяцький Векша з сторожею вийшов з намету. Тоді незнайомий розстебнув бармиці й підняв личину свого шолома. Князь Володимир побачив обличчя кощавого, рудого, з гострими вилицями і ледь косуватими темними очима воєводи.

— Ти — Блюд, уй Ярополка-князя?

— Так, княже Володимире. У тебе добра пам’ять. Я був уєм Ярополка, коли він був княжичем, нині ж я воєвода князя. Ти читав мою грамоту?

— Прочитав, але не розумію… Що ж ти скажеш, воєводо?

Блюд приклав руки до серця.

— Думаю токмо про Київський стіл, добра хочу Русі й її людіям…

— Поки що князь Ярополк убив брата свого Олега, скривдив мене, другого брата, зібрав рать і готується до брані зі мною. Ти ж його уй, ближчий воєвода. Чи не тебе він слухав?

— Не один я в князя Ярополка, багато бояр і воєвод обступили його, а є ще в нього й жона — грекиня Юлія, — це вони змусили Ярополка йти супроти тебе… Я ж, княже Володимире, пам’ятаючи отця твого Святослава, намовляв і намовляю його не ворогувати з тобою, а помиритись.

Воєвода замовк, темні очі його пильно дивились на обличчя князя.

— І нині я, — прошепотів Блюд, — не пошкодував життя свого, прийшов до тебе, щоб усе сказати.

— А що ти можеш сказати, воєводо? — руба запитав його князь. — Заутра я посилаю своїх слів до Ярополка, скажу ще раз: «Іду на ви», запропоную йому мир… От і порадь князеві, щоб він поклав зброю.

— Я йому це говорив.

— Воєводам, мужам київським скажи.

— Вони не тільки не послухають мене, а вб’ють.

— Тоді нехай чесна брань розсудить мене з братом і принесе мир Русі.

— Княже Володимире! — благально промовив Блюд. — Але навіщо проливати кров безлічі людей, якщо досить зробити одно…