Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

командним тоном — вибачайте!.. — Заключна фраза обеззброїла Олександру. — А тут обставини склалися так, що закохався!»[256].

Шура, яка знала, що подобається чоловікам, але освідченнями розпещена не була, не відразу здобулася на відповідь:

«— А ви мені — то зовсім не подобаєтесь. Ви якось дивитеся так… цікаво».

Він справді дивився на неї з острахом. Адже ця жінка манила й відштовхувала, не обіцяючи чогось певного.

«18.4.1962 р. Вчора, після трудного вівтірка, пішов лісом, серед карликів-кленів проблукав, топчучи затихаючі проліски (вони завжди нагадують мені ранні болі землі, оновлюваної у своїй красі, але з вічною тугою: проліски — зойки), поки не натрапив на учнів 10 класу, які, лаючись, борюкалися на галяві. Разом з ними дійшов до Лисої гори. Учень: „Вы не умеете говорить по-русски? Говорите, пожалуйста, по-русски, а то я не понимаю“. Він — українець. Інший, русий, з коком, з нахабнуватими очима (нахабність — завіса юначої сором'язливости) відповідав по-українському і говорив тихо і лагідно, без афектацій. Стрільбище і висока гора і якимось чудом, кажуть, через гору цю при стрільбі перелітають кулі. Люди за горою чули, як вони свистять, і нагиналися (?).

Вони їх бачили? Коли ні, то хіба можна сховатися од звуку?

Борис [Дорошенко] і його сповідь про І.[257], про слабодухість і — ніби в помсту за свої невеселі — кілька деталей до моєї рідні. „Про це, може, і не треба було б говорити?“ — він, напевно, не мав, може, і права. І потім — у Шури. Вона „накручена“ з білою хустиною на голові, бліда і перефарбована по-весняному, не звертала на мене уваги. Потім Неруда і вечір разом. Холодний розрахунок на знадливість свою, але — з тим же — якась утіха, задоволення, що я, почувши весну, придибав до неї.

„Ти так говоришь (поцілувати —), как просишь 50 копеек взаймы“.

— Может быть, ты не будешь ездить, тебе же далеко?

— Хорошо, я подумаю над этим.

Усмішка. Квола. Потім:

— Тобі не треба б було говорити про це. Я послався на перше, що прийшло в голову: недосвідченість.

На уроці постукали. Олена Вас[илівна]. Віддає ключі од піонерської, бліда, з страдними звинувачуючими очима і помітним дрожем в тілі. Чуття мали бути приховані. Очі не повинні зрадити. Майже не зрадили.

Притишена мова сприяє мобілізації учнів»[258].

Шурине активне нав'язування свого способу життя відштовхувало і, водночас, вабило Василя. Лідер за натурою, він потребував чогось подібного — треба й це спробувати, але водночас хотілося зовсім протилежного, м'якого, немов пластилін, жіночого єства, яке кориться і віддається тобі, постійно виказуючи готовність трансформуватися «під тебе». Для першого була Шура, коли втомлювався від неї — йшов до інших.

Період пошуків жінки тривав. Але жодна з муз, які щедро дарували Василеві тепло жіночої чуттєвости, не «підходила» його натурі, хоча й давала імпульси до творчости:

«16.5.1962 р. 7 травня надіслав кільканадцять віршів у „Вітчизну“, „Прапор“; 16-го травня — в „Літгазету“ і „Жовтень“ — Павличкові[259]. Вірші — різні. В „Літгазеті“ — крім звичних — „Я і хвалить, і гудити…“

1.6.1962 р. Те, що називають на грубуватій мові присутністю жінки, є вірним не завжди. Інколи (і хто знає, як рідко чи як часто) це робиться з почуття дружби, відчуття появи швидкого перебігу спільних токів. Це ніщо інше, як вияв одвічної доброти жінки, її другого наймення»[260].

«Спільних токів» молодому Василеві виразно бракувало. Він потребував чогось більшого, ніж швидкоплинне захоплення, — спільности настроїв, зацікавлень, уподобань. Шура здавалася найцікавішою і найноровливішою. Він водив її на різноманітні концерти та зустрічі, відкриваючи перед «селючкою з Вороніжчини» напівзакритий світ справжнього мистецтва.

Попри відсутність звички до відвідин консерваторії, Шура жадібно вбирала незвичні емоції, прислухаючись до нехай і дещо відірваних від її життя, але глибинних струмів. Але Василь і тут виокремлювався з загалу, примушуючи Шуру червоніти від надміру уваги.

На концерті Буковинського хору в Донецьку заїжджим ґастролерам місцева публіка влаштувала справжній шквал оплесків. «Усі плескають у долоні сидячи, а Василь зірвався з місця і картинно демонструє власне зачарування.

— Васю! Сідай! Що ти світишся? — Шура шарпає його за комір сорочки. — Публіка аплодує, але ж не схоплюється! А ти схвачуєшся. По-перше, гримить стільчик, по-друге — сусіди шикають.

— Я цю публіку епатую, — нахиляється до Шури.

Коли за кілька хвилин вмостився, дівчина торкнула за рукав:

— А що таке „епатую“?

— По-російськи „эпатирую“. Тобто, шокую. Вона собі — так, а я собі — інакше. Мені як подобається — так і роблю. Чому я маю робити, як усі?

На концерті вона придивлялася до його широченних долонь, що викрешували оплески. Уже знала: м'які і добрі. Погладить по плечу або по щоці — відчуття прихистку.

Оперету вважав легковажним жанром, але залюбки відвідував вистави заїжджих знаменитостей. Дивлячись на Тетяну Шмигу, вигукував:

— Хоч воно й легке, але ж зірка! Кольоровий голос…

Вибиралися на виставки в музеях. У картинних галереях подовгу розглядав світову образотворчу класику»[261].

Після концертів Шура з Василем часто заходили до «Арктики» — кафе, розташованого поруч із Донецьким оперним театром. Їли морозиво, запиваючи його добрим токайським вином. Цими хвилинами Василь забував, що він на побаченні, що треба б говорити про інше, сприймав Шуру швидше за музу й слухача його критичних вправ, аніж спраглу чуттєвости жінку. Він потребував музи, і Шуру[262] це бентежило:

— Чому в нас не так, як у інших?

Василя така реакція дратувала, але певний час він волів за краще не звертати на це уваги, адже головне — творчий імпульс чуттєвої й відкритої до нього жінки — він мав.

«9.7.1962 р. Віддав А. Клоччі[263] два вірші — поки безрезультатно. В альманах взято п'ять моїх віршів. Боженко з „Літ[ературної] України“ відповів позитивно, але не чути нічого. Це — в поривах.

Смаку в танцях не знаходжу, хоч і пробую — дуже активно — такий віднайти. Це пов'язано з якимись давніми химерами моєї (чи тільки) психіки. Це — у взаєминах з Валею[264] (лишилась гіркота, вона була дуже слабосилою — в своїй поразці (= в своїх почуттях), а потім, не дочекавшись відповіді, гордо змовкла. Перший екзамен її мене дуже опечалив. Це було диво — для її товаришів, для неї — тільки наслідок.

Устенко[265] казав, що ним вона передавала привіт — жартівливо-гірко. Як їй розуміти мене? Як мені розуміти себе? І все, що робилося в кращі наші часи і потім — усе було ніби наплив — підсвідомий, але не продуманий, не плановий.