Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

його парубоцьке життя справжній жмут різноманітних пригод і розваг. Часті зустрічі з Миколою Колісником, Володимиром Міщенком, Володимиром Буцом (Вербиченком) і Борисом Дорошенком створювали враження наповненого творчого, інтелектуального життя. В Горлівці до Василя прийшло й перше кохання.

Знайомство відбулося 6 січня 1962-го.

У гуртожитку хіміків, де мешкали Василеві друзі — викладач української мови Поліна Денисова й Борис Дорошенко, які мали незабаром побратися, у самому розпалі була молодеча вечірка з нагоди 24-го дня народження Василя. В кімнаті стояв гамір, а кількість випитого дозволяла не надто уважно слухати інших. Відтак ніхто з присутніх, окрім Василя, відразу навіть не відреаґував на обережно-невпевнений стукіт у двері. За ними стояла Шура Фролова, яка прийшла про щось порадитися до сестриної подруги Поліни.

Підхопившись на ноги з наміром в'їдливо розіграти припізнілого гостя, Василь рвучко шарпнув двері й побачив невеличку повняву молоду жіночку. Зміряв її сповненим іронії поглядом і процідив крізь зуби:

«— Таке мале?..

— Драстуйте! — не знітилась.

— Драстуйте… — поблажливо мовив, не збираючись відшивати неочікувану гостю.

— Що тут у вас таке? — сказала з приязню і такою зацікавленістю, що войовнича постава хлопця розслабилася, і він, хоч і не відмовився од сарказму, але спрямував його супроти своїх безманаткових колег.

— Ми ж усі — вчителі школи, і святкуємо день народження…

— Чий же? — не вгамовується дівчина.

— Ось зараз я вас роздягну, почеплю шубку на кілочок — десь місце знайдемо.

„Місце“ — на вішалці чи за столом? — не відразу збагнула Шура, починаючи потроху здогадуватися, хто ж іменинник. — Так це вас і шанують, — оволоділа собою. — Ваш день народження, а я без подарунка — і за стіл?

— Та ми організуємо, — почула збоку, впізнавши Поліну Петрівну. На столі примостилися пляшки з питвом і тарелі зі скромними наїдками. Несподіваній учасниці торжества піднесли келих шампанського.

— Мене звати Василем. За знайомство. А як вас величати?

— Ім'я в мене поганюще, я його сама недолюблюю… Олександра… на честь Македонського…

Василь чемно слухає і на пояснення російською відповідає чистою українською. А Шура[250] розуміє її, бо ж у Донбасі попрацювала.

Закінчилася вечірка, гості почали розходитись… Василь не в гуртожитку жив, а наймав квартиру: не якийсь же безформенний вчитель, а як-не-як — завуч школи, як думала Шура, хоча Василь був лише вчителем. Вийшли надвір удвох із Шурою. Снігу наметено, віхола шпурляє білу крижану крупу. Поклав дівчині руки на плечі, пригорнув і нахилив губи до губ. Шура від несподіванки аж присіла — і все було так моторно з хлопцевого боку, що відсахнулась од нього… і навідмаш відповіла…

— Це що таке?..

— Ти диви, яка? — вичавив глибоку занозу розгублений і трохи розчарований Василь.

Знічено поглянув у її бік… Рипнув сніг під важкими черевиками, все було обважнілим — і хода, і тіло, і спантеличений лад думок, усе, крім дихання снігу, що білів у повітрі і темнів, долітаючи до землі. Усвідомлення поразки повертало владно до тями, і випите випаровувалося миттєво. Приклав долоню до палахкотливої щоки, що відчула досі незнану ласку, і зник у темряві.

Шура рвучко відхилила хвіртку, що прокреслила по змерзлій землі дугу, і ступила на стежку до будинку. Нікого не потягло озирнутись назад: для нього — це було б випробуванням гордощів, для неї — цікавости, яка, відверто кажучи, вже згасала…

На третій день дзвонить їй на роботу Поліна, яка раніше пішла з вечірки.

— Шуро! А куди ж ти Васю заподіла?

— Як це куди?.. Пішов додому!

— Та не потрапив він додому, — зітхнула вчителька, і Шура відчула в її голосі пекельну досаду.

— …Я йому ляпаса вліпила. Ти йому скажи, щоб руки не розпускав, бо я, хоч і маленька, але дістану й до двох метрів як-небудь!..

— Того вечора його забрали в міліцію, — з болісним притиском сказала Поліна Петрівна, і Шура зрозуміла, як осудливо поставилась до її сентенцій учителька.

— Та як же так? Він же — завуч школи! — вирвалося в Шури.

— То ж бо й воно! — зітхнула… Переночував у міліцейському околотку, а вранці його виручили, без ніяких наслідків. Бо ж — позапартійний, що з нього візьмеш… А могли ж і боки облатати…»[251]

Так закінчилося перше знайомство Василя й Олександри.

Наступного разу Василь прийшов до Шури 8 березня. Вона вже мешкала в гуртожитку.

«— Шурочко! Тебе якийсь хлопець питає, кремезний, але тримається скромно», — постукала до неї в двері чергова. Це протиставлення так розсмішило, що Шура, не замислюючись, хто б це був, почала спускатися сходами. У коридорі стояв Василь, затискуючи в руці пучечок пролісків…

— Прийшов поздоровити з восьмиберезневим святом…

У Шуриній кімнаті жили ще дві жінки. Одна поїхала на свято до Слов'янська, а інша, з Уралу, допомогла накрити стіл. Так утрьох двома мовами і вели святкову розмову. Потім перебралися до Поліни Петрівни і вчотирьох — з нею та чоловіком[252] — продовжили застілля. Четвіркою гайнули на прогулянку вечірньою Горлівкою»[253].

Відтоді їх побачення стали майже щоденними. Вечорами, побравшись за руки, вони ходили вулицями вечірнього міста й говорили, говорили, говорили…

Кілька разів вони розходилися «назавжди», не знаходячи порозуміння й усвідомлюючи неподібність життєвих пріоритетів. Але цілий рік життя Василя — від весни 1962 до літа 1963 — минув під знаком зв'язку, який кожен з них бачив і інтерпретував по-своєму. Цілком можливо, що щоденник, в який дуже принагідно щось нотувалося, Стус почав вести у квітні 1962-го ще й для того, щоб краще зрозуміти і себе, і природу свого ставлення до Шури.

«12.4.1962 р. Зібравшися з думками, вирішив розпочати щоденні записи. Стільки мало зовнішніх збудників, що хоча б пригадування в освітленні нових фактів дадуть якусь поживу. Надіслав листа В.[254] Прочитав утретє поему Ів[ана] Драча „Смерть Шевченка“. Порівняно з „Ножем у серці“ це твір значно слабіший. Враження таке, що в шумовинні думок і „виливів“ багато нестійкого, зайвого. Напрям хороший, але виконання заслабе, „друге марення“ (укр[аїнські] Горобці) — свого роду невдала реакція, „палка о двух концах“, непереконуюча сатира. Хороший „Далекий дівочий голос“:

Я тебе чекала роки й роки

Райдугу пускала з рукава

На твої задумані мороки (?)

На твої огрозені слова.

Згадує із часів Шевченкового заслання „Забаржаді, смуглу і тонку“. А вся ця поетова слава з маскарадними явами Бетховена, Пушкіна і Гойєю є не славою, а лиш бажанням такої. Етично — тут не все гаразд»[255].

Тими ж днями Василь знову завітав до Шури й прямо з порогу:

«— Мені такі жінки, як ти, не подобались ніколи — дзвінкі, балакучі. З таким