Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

вабив швидкою, якщо не спалахне війна, демобілізацією.

Надії справдилися. Після півторамісячних курсів поблизу мальовничого озера Кісєґач, у статусі офіцера запасу Василь Стус листопадом 1962-го врешті-решт отримав на руки військовий квиток і омріяне звільнення з війська.

ОЗЕРО КИСЕГАЧ

Сурмлять прощання дальні журавлі,

на пізніх ватрах догоряє осінь,

і обрію зеленувата просинь,

мов кораблі, гойда гірські шпилі.

Тривожить вітер віти чорних сосон,

колише біля пристані човни,

берез хвилює неспокійні сни,

ворушить хмар улежані покоси.

І місячна доріжка ув імлі

лягла сріблястим спалахом на хвилі.

Окрилля хвиль — неначе гуси білі! —

проблисне і розтане віддалі.

Та зорі, як медузи, брижать воду:

в'юнкі маленькі рибки золоті

хлюпочуться в холодній самоті.

Пантрує місяць їх цнотливу вроду.

Прощай, Урале, радісна покаро!

Натужно хвилі в берег б'ють і б'ють,

немов прощальні поцілунки шлють,

лиш чути серця трепетні удари…

XI. 1961 р.[247]

«Радісна покара» військом — дуже точно для людини, яка вже однією ногою поза службою, бо віддала останній борг державі, змарнувавши два роки життя. Попри все, армійський час не минув намарне. Були нові знайомства й нові друзі. Особливо запам'яталася зустріч із литовцем Кузміцкасом, часте спілкування з яким було для Василя віддушиною й посилювало розчарування в соціалістичній батьківщині.

Та й деклароване «вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах — погони», не вповні відповідає дійсності. Кілька десятків віршів, написаних за роки служби, він таки зберіг, а декотрі з них навіть включив до збірки «Круговерть». Коли ж зважити, що кілька з них надвимогливий до своєї творчости Василь Стус помістив до «Зимових дерев», то не буде перебільшенням сказати, що час армійської служби не минув намарне. Звісно, це був не найактивніший у творчому плані період, але ці роки не стали й часом творчої стаґнації. Набувався життєвий досвід, потроху писалися вірші, у слабших із яких поет виливав на папір тугу за свободою й батьківщиною. Отож, декларований «час непоезії» — значною мірою аберація, заміщення та витіснення зі свідомости не надто продуктивного періоду значно багатшими на події й творчі набутки роками.

Очікуючи на «справжнє» життя, Василь Стус із полегшенням і неприхованою радістю сприйняв звістку про закінчення його першого — армійського — «ув'язнення». Він іще не знав, що саме на Уралі, щоправда значно північніше за місця його армійської служби, минатимуть його останні дні. Вірив, що залишає ці краї назавжди.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Стус Василь. Твори у чотирьох томах (шести книгах). З додатковими 5 і 6 (у двох книгах) томами. — Л.: ВС «Просвіта», 1994—1999.

2. Стус Василь. Порив; Ранній березень; Радість: [Вірші] / Автор вступ. статті «Доброї путі!» А. Малишко. //Літературна газета. — 22.12.1959 р.

3. Сенчило Микола. Незабутній син України. Видання друге, виправлене і доповнене. Сер. «Історія нашої літератури». — Луганськ: Книжковий світ, 2002, 32 с.

4. Пічкур Дмитро. Біля Стусової криниці. Статті та спогади. — Вінниця: Континент-ПРИМ, 2002, 68 с.

5. Бондар Василь. Там витеплів душею. — Освіта, 1.01.1991 р.

6. Дорошенко Борис. Напередодні. Студентські вірші автора, солдатські листи В. Стуса, спогади про нього. — Горлівка, 2001, 40 с.

7. Митці України. Енциклопедичний довідник / За ред. А. В. Кудрицького. — К.: Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 1992, 848 с.

ЗУСТРІЧІ Й ПРОЩАННЯ

(1961—1963)

«Світ зачаровує поезія помилок, а не виправдальний вирок історії…»

(Олександр Вербиченко)

А за Донбасом він таки скучив. До болю в душі, до нестерпного, важко стримуваного відчаю від бажання вдихнути на повні груди той специфічний запах, що стоїть над териконами міста навіть попри те, що донецькі майдани шістдесятих були всуціль засіяні квітами. Немов на крилах Василь перелетів залізничні колії, аби загубитися в нерівних вуличках свого рідного селища, що притулилося відразу за тильною стороною вокзалу, сором'язливо приховуючи купи сміття та шлаку, що були такими ж невід'ємними атрибутами пейзажу, як садки й городи, що нескінченною вервечкою ховалися за хатами. Василь ішов мощеними витяжками хідниками, що дозволяли не грузнути в пізньоосінньому багні рідних вулиць. Густий, майже масний жовто-рожевий дим, що валив із недалеких труб сусідніх заводів, цього разу зовсім не дратував, а служив своєрідним кодом упізнавання: ось я й дома.

Попри всі деклараційні згадки щодо туги за справжньою, не донецькою, Україною, відчуття «дому» у Василя було пов'язано таки з Донецьком, де мешкали його батьки, був його дім, залишилися найближчі друзі.

Дома, на перший погляд, усе було без змін. Сестра Марія викладала в школі, її платня давала можливість родині сяк-так балансувати на межі бідности. Та чи могло бути інакше, коли мама, яка майже не працювала на виробництві, отримувала таку мізерну пенсію, що її вистачало хіба на хліб? Татового робітничого стажу (колгоспний не враховувався) також ледь вистачало на мінімальну пенсію. У Марії в цей час був роман, і Василь навіть не відразу збагнув причину темних кіл під очима мами. Проте радість «визволення» і давноочікувана зустріч з друзями переважувала домашні клопоти, які можна було відкласти на потім.

Доволі швидко, втім, стало очевидно, що відпочивати ніяк. Треба ставати до праці. Не відгулявши й місяця, шукаючи можливости чимшвидше вирватися на «вольні» хліба з одноманітности домашніх турбот, Василь погоджується перебратися до недалекої Горлівки, де вже з грудня 1961-го починає викладати українську мову та літературу в середній школі № 23[248].

Щоб викладати українську мову в Горлівці, треба мати неабиякий характер. Живої мови діти майже не чують і не знають, батьки-переселенці з інших реґіонів України її соромляться, прагнучи чимшвидше перейти на «общєпонятний язик», бо користи з неперспективної мови — жодної. От і не вчать дітей, множачи заяви з проханнями-вимогами звільнити їхніх чад від вивчення «укр. мови та літ-ри». Що за цих умов робити вчителю, який не встиг втратити почуття власної гідности та надбати належної байдужости до всього, що не стосується кар'єри й вигод? Молодий учитель Василь Стус, нехтуючи програмою, читав школярам власні вірші та розповідав цікаві епізоди з української історії, щоби бодай так підтримувати в учнів інтерес до предмету. Надокучали зошити, які — хочеш не хочеш — мусиш перевіряти.

Попервах ця рутина не надто дошкуляла. Допавшись до книжок, до свіжого вітру перемін, які вривалися в життя разом зі, здавалося, незворотними демократичними перетвореннями країни, Василь забивався у комірчину власного світу, розкошуючи поруч із тими, чия творчість була йому справді цікавою.

Підсумовуючи цей період, поет скаже: «Післяармійський час був уже часом поезії. Це була епоха Пастернака і — необачно велика любов до нього»[249].

Шукаючи усамітнення, Василь Стус у Горлівці відразу винайняв собі кімнату, що досить швидко привнесло в