Жюль Верн - Діти капітана Гранта

без капітана Гранта, – з цим він ніяк не міг змиритися. Тому наступного дня лорд зволікав із підготовкою до від’їзду.

Тоді майор узяв командування на себе: він наказав запасти харчів, осідлати коней і довідатися, де можна зупинитися в дорозі. Завдяки йому маленький загін вже о восьмій ранку наступного дня спускався порослими травою схилами Сьєрра-Танділь.

Гленарван мовчки скакав поруч із Робертом. Його сміливий, рішучий характер не дозволяв йому прийняти невдачу. Серце його прискорено билося, голову розпирало. Паганель, роздратований безрезультатністю пошуків, подумки перебирав на всі лади слова документа, намагаючись знайти в них бодай якусь нову вказівку. Талькав їхав мовчки, опустивши віжки. Майор, як справжній оптиміст, тримався бадьоро. Том Остін і обидва матроси поділяли настрій свого начальника. Аж раптом кролик перебіг їм дорогу. Забобонні шотландці лякливо перезирнулися.

– Погана прикмета, – промовив Вільсон.

– Так, в Шотландії, – відгукнувся Мюльреді.

– Погане в Шотландії погане й тут, – повчально зауважив Вільсон.

Близько полудня мандрівники перевалили через гірський кряж Танділь і опинилися на неозорих рівнинах, що простираються аж до океану. На кожному кроці траплялися річки, що зрошували прозорою водою цей родючий край і губилися серед величезних пасовищ. Мало-помалу земля, немов океан після буревію, ставала щодалі рівнішою. Останні згірки аргентинської пампи залишилися позаду, і тепер під ногами коней розстилався одноманітний зелений килим.

Досі погода була гожою, однак цього дня небо затягли хмари. Величезна кількість пари, що утворилася через високу температуру, скупчилася у вигляді густих хмар, які загрожували вибухнути стіною зливи. Близькість Атлантичного океану і постійний західний вітер сприяли підвищеній вологості атмосфери. Родючі землі, соковиті вигони й темно-зелене забарвлення трав були красномовним свідченням того. Втім, цього дня пудові хмари не вибухнули дощем, тож коні легко подолали 40 миль, і до вечора мандрівники дісталися берега каньяди – глибокої просторої природної водойми. Тут і зробили привал. Сховатися було ніде. Пончо замінили мандрівникам намети й ковдри. Усі поснули просто неба. Небо ж щохвилини страхало проливнем. На щастя, все обмежилося лише грозою. Наступного дня, у міру зниження рівнини до океану, стала помітніша присутність ґрунтових вод – вода просочувалася крізь усі тріщини в землі. Невдовзі дорогу на схід почали перетинати ставки. Досі, поки тягнулися відкриті водойми, вільні від водяних рослин, коні йшли легко. Ситуація погіршилася, коли з’явилися так звані пантани – трясовина, порόсла високими травами. Вчасно їх помітити й уникнути небезпеки було неможливо.

Ці чорториї вартували життя не одній живій істоті. Роберт, котрий обігнав загін на півмилі, повернув назад і загорлав:

– Пане Паганелю! Пане Паганелю! Там ліс рогів!

– Що? – подивувався Паганель. – Ти знайшов ліс рогів?

– Так, так! Якщо не ліс, то принаймні лісову поросль!

– Лісову поросль? Ти мариш, хлопчику! – мовив Паганель, стенаючи плечима.

– І зовсім я не марю, – запевняв Роберт, – переконаєтесь на власні очі! Який дивовижний край! Тут сіють роги, і вони ростуть, мов пшениця. Мені дуже хотілося б мати таке насіння!

– Здається, хлопчик не жартує, – буркнув майор.

– Справді, майоре, скоро ви переконаєтеся в цьому.

І Роберт не помилявся: незабаром загін під’їхав до величезного поля, втиканого рогами, і їм не видно було кінця-краю. Справді, це була низькоросла, густа, але дивна лісова поросль.

– То що? – запитав Роберт.

– Оригінально! – промовив Паганель і звернувся за поясненнями до Талькава.

– Роги вилазять із землі, але бики залишаються в землі, – заявив Талькав.

– Як! – вигукнув Паганель. – У цій твані загрузло стадо?

– Так, – підтвердив патагонець.

І справді, тут знайшло смерть стадо. Ґрунт під вагою биків осів, і сотні тварин загинули, задихнувшись у величезній драговині.

Таке подекуди трапляється в аргентинських рівнинах, про що Талькав добре знав. І цим застереженням не варто нехтувати.

Загін об’їхав величезну гекатомбу[48], здатну задовольнити найкровожерливіших богів стародавнього світу; поле рогів залишилось далеко позаду.

Либонь, Талькава почало турбувати якесь незвичне явище: він часто зупиняв коня і підводився на стременах. Високий зріст давав йому змогу осягнути поглядом значний простір. Одначе нічого не помітивши, він пришпорював коня. За милю індіанець знову зупинився. Відокремившись від супутників, він від’їхав на кілька миль на північ, потім на південь. Знову ставши на чолі загону, він рушив далі, не зронивши й слова. Талькавова поведінка зацікавила Паганеля і стурбувала Гленарвана. Лорд попросив ученого дізнатися в індіанця, що трапилось.

Паганель звернувся до Талькава. Індіанець відповів йому, що він ніяк не втямить, чому земля так сильно просочена вологою. Ніколи йому ще не доводилося спостерігати, щоб ґрунт був таким хистким. Навіть у період сильних дощів Аргентинською рівниною завжди можна було проїхати.

– Але як пояснити таку вологість? – запитав Паганель.

– Не знаю, – відповів індіанець, – а коли знатиму…

– А хіба під час сильних злив гірські річки ніколи не виходять з берегів?

– Трапляється.

– Можливо, це сталося й тепер?

– Можливо, – відповів Талькав.

Паганелю довелося вдовольнитися цією дипломатичною відповіддю, і він передав зміст розмови Гленарвану.

– А що радить робити Талькав? – запитав Гленарван.

– Що ми маємо робити? – запитав Паганель патагонця.

– Якомога швидше їхати! – відповів індіанець.

Однак цю пораду легко було дати, та нелегко виконати. Коні дуже стомилися ступати по драглистому ґрунту, до того ж місцевість дедалі нижчала. Тепер цю частину рівнини можна було порівняти з величезним видолинком, якого стрімкий потік міг швидко заповнити водою.

Треба було якнайшвидше вибратися з цих низин, оскільки повінь могла миттю перетворити їх на озеро. Пришпорили коней. Одначе близько другої години по полудні важкі хмари прорвалися потоками тропічної зливи. Годі було ховатися від водяної стіни. Залишалося одне – запастися філософським спокоєм і стоїчно все зносити! Пончо вершників змокли до рубця, вода з капелюхів стікала, немов з переповнених водостічних труб. З бахроми сідел текли струмки. Вершники опинилися під подвійною зливою: з небес і з землі.

Змоклі, задублі, знеможені, ввечері мандрівники дісталися вбогого ранчо. Лише для дуже невибагливих людей це ранчо могло стати прихистком, і лише вкрай змучені мандрівники згодилися б сховатися в ньому. Та Гленарван і його супутники не мали вибору. Тож вони забилися в цій покинутій хижі, якою погребував би останній бідняк-індіанець. Насилу розпалили курне багаття з сухої трави, яке більше диміло, ніж зігрівало. За стінами ранчо лютувала негода, великі дощові краплі просочувалися крізь порохнявий солом’яний дах. Двадцять разів вогнище мало згаснути – двадцять разів Мюльреді й Вільсон відвойовували його у води.

Мізерна і малопоживна вечеря була доволі сумною – всі понуро жували, ледь переминаючи щелепами. Лише майор пошанував змоклу провізію гарним апетитом: незворушному Мак-Наббсові було байдуже до прикрих пригод.

Паганель, як істинний француз, спробував було жартувати, та ніхто не зреагував на