Генрік Сенкевич - Вогнем i мечем. Том другий

люди, котрі у будь-яку хвилину можуть посвідчити: викликано було Володийовського. Якби це сталося кількома днями раніше від проголошення королем Яна Казимира, якби боротьба кандидатів іще тривала, суперники Ієремії на чолі з канцлером і князем Домініком неодмінно скористалися б нагодою обернути цю подію супроти нього попри усяких свідків і їхні заяви. Але після відмови Карла від престолу уми були заклопотані вже іншим, і неважко було здогадатися, що вся ця історія піде в забуття.

Витягти її на світ Божий міг хіба що Хмельницький, аби засвідчити, які йому чинять дедалі нові кривди. Одначе князь слушно сподівався, що королевич, відповідаючи гетьманові, згадає у листі або звелить переказати від себе, за яких обставин загинув його посланець, а Хмельницький не смітиме сумніватися в істинності королівських слів.

Князя цікавило тільки те, щоб через його людей не виник політичний скандал. Із другого боку, він навіть порадів за Скшетуського, бо тепер і справді далеко ймовірнішими стали пошуки князівни Курцевич. Тепер можна було її знайти, відбити або викупити — а коштів на це, хоч би й найбільших, князь, певно, не пошкодував би, щоб свого улюбленого рицаря звільнити від страждань і повернути йому щастя.

Пан Володийовський із великим страхом ішов до князя: будучи далеко не з полохливих, він, однак, як вогню боявся кожного суворого погляду воєводи. Які ж були його здивування і радість, коли князь, вислухавши реляцію і поміркувавши якусь хвилю над тим, що сталося, зняв із пальця коштовний перстень і сказав:

— Хвалю вашу витримку, добродії, що ви першими на нього не напали, інакше б на сеймі зчинився великий і неприємний галас. Але якщо князівна знайдеться, Скшетуський буде вам довічно вдячний. До мене дійшли чутки, милостивий пане Володийовський, що як дехто язика за зубами, так ви, добродію, шабельки в піхвах утримати не можете, за що вас слід було б покарати. Та оскільки ти за свого приятеля бився і репутацію нашої хоругви у герці з таким чудовим рубакою відстояв, прийми на згадку про знаменний день оцей перстень. Знав я, що ти добрий жовнір і неабиякий фехтувальник, але, здається, перевершуєш найславетніших майстрів.

— Він? — перепитав Заглоба. — Та він і чортові з третього випаду роги обітне! Якщо ваша ясновельможність колись голову мені зітнути накаже, хай це ніхто інший, крім нього, не робить: принаймні відразу на тому світі опинюся. Він Боїунові навпіл груди розтяв, а потім іще двічі по мізках умазав.

Князь кохався в рицарських справах і добрих жовнірів шанував, тому задоволено всміхнувся і спитав:

— А стрічав ти, добродію, когось рівного собі в бою на шаблях?

— Тільки Скшетуський якось трохи мене шкрябонув, але і я його теж… це коли ваша ясновельможність нас обох під замок посадив. А з інших, можливо, пан Підбип’ята переді мною не поступився б, бо має надлюдську силу, і, мабуть, іще Кушель, якби мав гостріше око.

— Не вірте йому, ваша ясновельможність, — утрутився Заглоба, — ніхто супроти нього встояти не може.

— А Богун довго тримався?

— Важкувато мені з ним довелося, — відповів пан Міхал. — Він і в ліву руку шаблю перекидав.

— Богун сам мені розказував, — докинув Заглоба, — що для вправляння цілісінькими днями із Курцевичами бився, та й сам я у Чигирині бачив, як він з іншими рубався.

— Знаєш що, милостивий пане Володийовський, — з удаваною серйозністю звернувся до рицаря князь, — їдь під Замостя, виклич на герць Хмельницького й одним махом визволи Річ Посполиту від усіх бід і нещасть.

— Із наказу вашої ясновельможності поїду, якби тільки Хмельницький захотів зі мною зітнутися, — відповів Володийовський.

На що князь:

— Ми жартуємо, а світ гине! Але під Замостя, добродії, ви й справді мусите поїхати. Я дістав відомості з козацького табору, що тільки-но оголосять про обрання королевича Казимира, Хмельницький зніме облогу й відступить в Україну, і вчинить так зі справжньої або вдаваної до його величності любові, або ж тому, що під Замостям його могуть нам легко зломити. От тому їдьте і сповістіть Скшетуському, що сталося, нехай вирушає на пошуки князівни. Скажіть йому, нехай із моїх хоругов при старості валецькому візьме собі стільки людей, скільки для його експедиції знадобиться. А втім, я йому через вас пошлю дозвіл на відпустку і дам листа, бо в мене аж серце болить, що йому ніяк не усміхнеться щастя.

— Ваша ясновельможність для всіх нас як батько рідний, — мовив Володийовський, — і ми тобі до скону вірою і правдою служитимемо.

— Не знаю, чи не голодна у мене невдовзі настане служба, — сказав князь, — якщо всі мої задніпровські маєтки пропадуть. Але поки вистачає, поти що моє, те й ваше.

— О! — вигукнув пан Міхал. — І наші голяцькі маєтки завжди належатимуть вашій ясновельможності.

— І мої теж! — додав Заглоба.

— Поки що в цьому нема потреби, — ласкаво відповів князь. — Сподіваюся, якщо вже я усе втрачу, Річ Посполита хоч про дітей моїх не забуде.

У князя, коли він це казав, певно, була мить ясновидіння. Річ Посполита через кільканадцять років таки віддала його єдиному синові найліпше, що мала, — корону, але тим часом Ієремії й справді загрожувала втрата його величезного багатства.

— Добре викрутилися! — сказав Заглоба, коли вони з Володийовським вийшли від князя. — А тебе, пане Міхале, ще й у чині підвищать, будь певен. Покажи-но той перстень. Бігме, та він на сто червінців золотих потягне — надто вже гарний камінь. Спитай завтра на базарі у якогось вірменина. При таких грошах можна ні в їжі, ні в питві, ні в інших розкошах собі не відмовляти. А ти як гадаєш, пане Міхале? Знаєш вояцьке правило: «Сьогодні живеш, завтра гниєш!» А сенс його такий: живи сьогоднішнім днем, а в завтра не заглядай. Коротке життя людське, коротке, пане Міхале. Найважливіше, що ти тепер міцно князеві запав у душу. Він би дорого дав, аби Скшетуському голову Богунову презентувати, а ти це зробив. Сподівайся тепер великих ласк, повір мені. Хіба мало князь рицарству в довічне володіння сіл роздав, а то й зовсім подарував? Що там якийся перстень! Певно, й тобі щось перепаде, а наостанку іще князь тебе з якоюсь своєю родичкою одружить.

Пан Міхал аж підскочив.

— Звідкіля тобі, добродію, відомо, що…

— Що саме?

— Я хотів сказати: що це тобі, добродію, в голову стукнуло? Хіба таке можливе?

— А чом би й ні? Чи, може, скажеш, ти не шляхтич? Чи шляхтич шляхтичеві не рівня? Хіба мало у кожного з магнатів далеких родичів серед шляхти? А скількох своїх родичок вони повіддавали за найдостойніших своїх придворних? Адже, здається, й Суфчинський із