Генрік Сенкевич - Вогнем i мечем. Том другий

про це, — сказав Володийовський. — Правду кажучи, ваша милость, я й на думці не мав ставати тобі на дорозі. Це зробить вашій милості дехто інший, ліпший від мене, а не я.

— Як це?

— Даю рицарське слово честі.

— Помиріться, помиріться, — прохали пани Селицькі й Кушель.

— Добре, хай буде по-вашому, — згодився Харламп, розкриваючи обійми.

Пан Володийовський упав у них, і обоє розцілувалися, аж луна пішла дюнами, пан Харламп при цьому сказав:

— Ну й молодчина ти, добродію! Так одчихвостив того велетня! А він же теж добряче володів шаблею.

— А я й не сподівався, що він такий фехтувальник! І де він міг цього навчитися?

Тут усі знову звернули увагу на отамана, що лежав на піску. Єльяшенко тим часом перевернув його горілиць і, плачучи, намагався виявити в ньому ознаки життя. Обличчя Богуна не можна було впізнати — воно взялося кіркою крові, що витекла з ран на голові й застигла на холодному повітрі. Сорочка на грудях теж уся була в крові, але життя ще жевріло в ньому. Він, певно, був у передсмертній конвульсії: ноги в нього тремтіли, а пальці, скарлючені як пазурі, шкребли пісок. Заглоба глянув і махнув рукою.

— Дістав своє! — сказав він. — Прощається зі світом.

— Ой! — промовив один із Селицьких, дивлячись на тіло. — Це вже труп.

— Ще б пак! Майже навпіл розсічений.

— Так, це був неабиякий рицар, — пробурмотів, покивавши головою, Володийовський.

— Не мені про це кажи, — кинув Заглоба.

Тим часом Єльяшенко спробував підняти й віднести нещасного отамана, та оскільки сам був тендітний і немолодий, а Богун — майже велетень, то й з місця не зрушив.

До корчми було кілька верст, а отаман міг сконати будь-якої миті, тож осавул, бачачи це, звернувся до шляхтичів:

— Панове! — вигукнув він, складаючи благально руки. — Заради Спаса і Святої Пречистої допоможіть! Не дайте, щоб він тутки щез як собака. Я старий, не здужаю, а люде далеко…

Шляхтичі перезирнулися. Затятості проти Богуна в їхніх серцях уже не лишилося.

— Певно, що не гоже його тут кидати як собаку, — першим пробурмотів Заглоба. — Як ми прийняли виклик, то він для нас уже не хлоп, а вояк, котрому належить усіляка допомога… Хто понесе його зі мною, милостиві панове?

— Я, — відгукнувся Володийовський.

— Кладіть його на мою бурку, — запропонував Харламп.

За хвилю Богун уже лежав на опанчі, яку підхопили за краї Заглоба, Володийовський, Кушель і Єльяшенко, — і ціла процесія, позаду якої йшли Харламп і пани Селицькі, поволі рушила до корчми.

— Живучий, — мовив Заглоба, — ще ворушиться. Боже мій, якби мені хто сказав, що я з ним няньчитимуся і на руках нестиму, я відповів би, що глузує з мене! Занадто чуле в мене серце, сам знаю про це, але нічого з собою вдіяти не можу! Ще й рани йому перев’яжу. Сподіваюсь, на цьому світі вже більше не побачимось: нехай хоч на тому добром спом’яне!

— Ти гадаєш, добродію, що він таки не виживе? — спитав Харламп.

— Він? Та я за його життя й старого віхтя не дам. Певно, так було на роду написано, а від долі не втечеш: якби йому пощастило з паном Володийовським, від моїх би рук загинув. Але я радий, що так сталося, бо мене вже й так мужовбивцею безжалісним називають. А що мені робити, як вічно хтось плутається під ногами? Панові Дунчевському мусив п’ятсот злотих винагороди за кривду сплатити, а вкраїнські маєтки, самі знаєте, нині прибутків не дають.

— Авжеж, у вас там, добродію, усе дощенту сплюндроване, — погодився Харламп.

— Хух! Важкенький цей козарлюга, я аж засапався!.. — вів далі Заглоба. — Що сплюндроване, то сплюндроване, але я все-таки сподіваюся, що нам сейм exulibus[40] якоюсь провізією надасть, інакше з голоду подохнемо… Ох і важкий він, хай йому грець!.. Ось погляньте, добродії, знову кровить. Скоч, пане Харлампе, в корчму та скажи жидові, нехай намне хліба з павутиною. Нашому неборакові це вже не дуже допоможе, але рану перев’язати — всякого християнський обов’язок, усе-таки йому помирати легше буде. Мерщій, пане Харлампе.

Пан Харламп поквапився вперед, і, коли отамана нарешті внесли до корчми, Заглоба, не гаючись, узявся з великою вправністю перев’язувати рани. Він зупинив кровотечу, позаліплював рани, відтак звернувся до Єльяшенка і сказав:

— А тобі, діду, тут робити нічого. Скачи чимдуж до Заборова, проси, щоб тебе до його ясновельможності допустили, і листа віддай, та розкажи, що бачив, — усе так, як було. А якщо збрешеш, дізнаюся, бо я у королівської ясновельможності у великій довірі, і голову тобі накажу зітнути. Хмельницькому теж уклонися від мене, він мене знає і любить. Поховаємо ми твого отамана як годиться, а ти роби своє, по кутках не тиняйся, бо ще десь приб’ють, не встигнеш і пояснити, хто такий. Бувай здоровий! І рушай хутчій!

— Дозвольте, пане, зостатися хоч допоти, допоки він схолоне.

— Їдь, кажу тобі! — грізно мовив Заглоба, а ні, то звелю хлопам силоміць тебе у Заборів доправити. І не забудь уклонитися Хмельницькому.

Єльяшенко низько вклонився і вийшов, а Заглоба сказав Харлампові й Селицьким:

— Я зумисне відправив цього козака, бо що йому тут робити?.. А якщо й справді десь дорогою приріжуть, що легко може статися, усю провину на нас звалять. Заславці й канцлерові прихвосні першими верещатимуть на все горло, що люди князя-воєводи усупереч Божим законам вимордували ціле козацьке посольство. Але мудра голова усьому дасть раду! Нас цим франтам, лишаюватим буханцям, бабіям так просто не взяти, та й ви, ваші милості, при потребі засвідчите, як усе було насправді, і що він нас сам викликав. Треба ще тутешньому війтові наказати, аби він його якось поховав. Вони тут не знають, хто він такий: подумають, що це шляхтич, і поховають по честі. І нам, пане Міхале, в дорогу час, бо треба ще князю-воєводі реляцію подати.

Хрипке дихання Богуна перебило розмірковування За— глоби.

— Бач, уже душа шука собі дороги! — зауважив шляхтич. — І надворі вже смеркається — навпомацки доведеться на той світ добиратися. Та позаяк він нашої нещасної небоги не зганьбив, пошли йому, Боже, вічний спочинок, амінь!.. Їдьмо, пане Міхале… Від усієї душі відпускаю йому всі гріхи, хоч, правда, я у нього більше ставав на дорозі, ніж він у мене. Але тепер усьому кінець. Бувайте, добродії, здорові, приємно було з такими шляхетними кавалерами познайомитися. Не забудьте тільки при потребі посвідчити.

РОЗДІЛ XIII

вістку про те, що Богуна порубано в поєдинку, князь Ієремія сприйняв досить байдуже, особливо коли довідався, що є сторонні