Джонстон Мак-Келлей - Знак Зорро

буде покладено край цій неприємності. Капітан Рамон послав по свого кремезного сержанта і його кавалеристів з наказом повернутися. Зі мною ескорт із двадцяти людей, отже в нас тепер цілком достатньо людей, аби захопити це “Прокляття Капістрано”, коли він з’явиться наступного разу.

— Будемо сподіватися, що все закінчиться, як належить, — сказав дон Дієго.

— Людині на високій посаді доводиться багато з чим боротися, — продовжував губернатор. — Послухайте, що я мав зробити сьогодні. Я примушений був ув’язнити знатну людину, його дружину і молоду дочку. Але необхідно ж охороняти державу!

— Я думаю, ви маєте на увазі дона Карлоса Пулідо і його родину?

— Так, кабальєро.

— Тепер, коли я згадав про це, повинен сказати кілька слів, — сказав дон Дієго. — Не упевнений, що і мою честь не зачеплено.

— Як, кабальєро, як це може бути?

— Мій батько наказав мені одружитися й завести родину, як личить. Кілька днів тому я просив у дона Карлоса Пулідо дозволу посвататися до його дочки.

— Ха! Я розумію. Але ви ж не наречений молодої сеньйорити?

— Ще ні, ваше превосходительство.

— Тоді, доне Дієго, вашу честь не зачеплено, наскільки мені здається.

— Але я залицявся до неї.

— Ви маєте дякувати небу, що це не зайшло далі, доне Дієго. Подумайте, як би це виглядало, якби ви були з’єднані тепер з цією родиною. А що до одруження, то їдьмо зі мною на північ до Сан-Франциско де Азис, де сеньйорити набагато вродливіші, ніж тут, на вашому півдні. Подивіться там на дівчин знатного походження, повідомте мені про ваш вибір, і я гарантую вам, що обраниця пристане на вашу пропозицію. Я також можу гарантувати, що вона буде з лояльної родини, з якою не соромно буде породичатися. Ми знайдемо вам таку дружину, яка вам личить, кабальєро.

— Ви вибачте мені, але чи не занадто суворо було ув’язнити дона Карлоса і його дам, — запитав дон Дієго, змахуючи з рукавів пил.

— Я вважаю це необхідним, сеньйоре.

— Ви думаєте, це збільшить популярність губернатора, ваше превосходительство?

— Так це або ні, але держава повинна бути захищена.

— Знатні люди ненавидять подібні речі, і може знятися ремство, — попередив дон Дієго. — Мені буде дуже неприємно бачити, якщо ваше превосходительство зробить неправильний крок у цьому напрямку.

— Що ж ви хочете, щоб я зробив? — запитав губернатор.

— Нехай дон Карлос і його родина будуть під домашнім арештом, якщо хочете, але не садіть їх у в’язницю — цього не потрібно, вони не втечуть; віддайте їх суду так, як належить віддавати знатних людей.

— Ви сміливі, кабальєро!

— Клянуся святими! Хіба я сказав зайве?

— Було б краще дати ці справи тим з нас, до чиїх обов’язків вони належать, — сказав губернатор. — Я, звичайно, можу зрозуміти, як знатній людині боляче усвідомлювати, що дона Карлоса кинуто до в’язниці, і бачити, що його дам спіткала та ж доля, але в такому випадку, як цей…

— Я не чув, у чому суть справи, — сказав дон Дієго.

— Ха! Можливо, ви зміните свою думку, коли довідаєтеся про неї. Ви говорили про сеньйора Зорро. Що, якщо я скажу вам, що цього розбійника переховував, охороняв і годував дон Карлос Пулідо.

— Це дивно!

— І що донья Каталіна причетна до зради, і що гарненька сеньйорита знайшла для себе підходящим вести зрадницькі розмови і прикласти свої гарненькі ручки до змови проти держави.

— Це неймовірно! — скрикнув дон Дієго.

— Кілька ночей тому сеньйор Зорро був у гасієнді Пулідо. Комендант одержав звістку про це від лояльного тубільця. Дон Карлос допомагав бандитові обманювати солдатів, сховав його в шафі, і, коли капітан Рамон був там один, цей розбійник вийшов із шафи, підступно напав на нього і поранив.

— Клянуся святими!

— І в той час, як ви виїхали, сеньйоре, а Пулідо були вашими гостями, сеньйор Зорро був у вашому будинку і розмовляв із сеньйоритою, коли комендант накрив їх. І сеньйорита схопила капітана Рамона за руку і заважала йому діяти доти, доки цей сеньйор Зорро не втік.

— Це вище від мого розуміння! — вигукнув дон Дієго.

— Капітан Рамон навів мені сотню подібних прикладів, що викликають підозру. Чи можете ви тепер дивуватися, що я кинув Пулідо до в’язниці? Якби я просто посадив їх під арешт, то сеньйор Зорро допоміг би їм утекти.

— А що ж далі, ваше превосходительство?

— Я протримаю їх у в’язниці, доки мої кавалеристи не спіймають цього розбійника. Я змушу його зізнатися і впізнати їх, а потім над ними буде суд.

— Які нині неспокійні часи! — поскаржився дон Дієго.

— Як лояльна людина — і я сподіваюся, як мій прихильник, — ви повинні бажати, щоб вороги держави були знищені.

— Звичайно! Найщирішим чином! Усі справжні вороги держави повинні бути покарані.

— Я радий чути це, кабальєро! — вигукнув губернатор і через стіл потиснув руку дону Дієго.

Вони ще трохи поговорили про різні дрібниці. Потім дон Дієго пішов, тому що тут були інші особи, які бажали бачити губернатора. Після того, як він пішов, губернатор подивився на капітана Рамона і посміхнувся.

— Ви праві, коменданте, — сказав він, — Така людина не може бути зрадником. Навіть думати про зраду занадто утомливо для нього. Що за людина! Він може звести цього старого шарлатана, свого батька, з розуму!

Дон Дієго повільно спускався з гори, вітаючись із зустрічними і знову зупиняючись, щоб подивитися на маленькі квіточки, які росли біля дороги. На площі він зустрів молодого кабальєро, що був радий назватися його другом. Це був один з того маленького загону людей, який провів ніч у гасієнді дона Александро.

— Ха! Доне Дієго, здрастуйте! — вигукнув вій, потім притишив голос і підійшов ближче. — Людина, яку ми назвали главою нашої ліги месників, чи не надіслала вам випадково звістки сьогодні вдень?

— Клянуся ясним блакитним небом, ні! — сказав дон Дієго. — Та навіщо йому і посилати?

— А справа Пулідо? Адже це жахлива образа. Деякі з нас дивувалися, чому наш ватажок дотепер не взяв у цій справі участі. Ми очікували звісток.

— Клянуся святими! Я сподіваюся, що нічого не буде, — сказав дон Дієго. — Я не міг би перенести ніякої пригоди цієї ночі. Е… у мене голова болить, і боюся, що в мене буде лихоманка. Треба буде побачити аптекаря. Мене аж морозом проймає. Хіба це не симптом? Під час сієсти в мене цілу годину боліла ліва нога, саме вище коліна. Це, мабуть, на негоду.

— Будемо сподіватися, що вам не загрожує нічого серйозного, — розсміявся його друг і поспішив через площу.

Розділ XXX

ЗНАК ЛИСИЦІ

За годину після настання сутінок тубілець відшукав