Люк Бессон - Артур і мініпути

Один із осматів підштовхує головку програвана, голка опускається, звучить мінорна мелодія.

Вклонившись нарочито чемно принцесі, Темрякос, вдаючи галантного кавалера, простягає їй лапу.

— Я швидше помру, але не піду з вами до танцю, Темрякосе! — відповідає Селенія, усвідомлюючи, що таким чином натискує кнопки запуску атомної бомби.

Налякані осмати про всяк випадок відступають на кілька кроків. Усі знають, що будь-яке намагання публічно принизити Темрякоса завжди закінчується великим руйнуванням. Принц повільно підіймає голову і на його обличчі з'являється зміїна посмішка.

— Що ж, ваше слово для мене закон! — промовляє він, беручи свій страшний меч. — Зараз ти танцюватимеш із вічністю!

І Темрякос підносить угору меча, щоб порубати принцесу на шматки.

— А що скаже твій батько? — відчайдушно вигукує Селенія.

Комахоподібна істота завмирає з піднятим мечем. А принцеса не вмовкає:

— Що скаже твій батько, Жахливий У, коли ти повідомиш, що убив принцесу, з якою він хоче одружитися? Саме ту принцесу, яка одна може подарувати йому жадану владу над усіма континентами? Адже він прагне панувати в усьому всесвіті мініпутів!

Селенія обрала правильну тактику. Який би не був тупий син У, слово «влада» спонукає його подумати.

— Гадаєш, він тобі подякує? — продовжує Селенія, доки Темрякос не отямився. — А раптом він накаже спалити тебе в сиропі смерті, як усіх інших своїх синів?

Лави осматів захвилювалися. Селенія таки повернула на своє! Темрякос опускає меча.

— Твоя правда, Селеніє. Я вдячний тобі за пораду, — промовляє він. — Звісно, яка користь від тебе мертвої… А ось жива…

І він посміхається так мерзенно, що всі розуміють: принц темряви має підлий план. Хитрий Макс угадав його думки.

— Гей, господарю! Гей, Лайтмене! Час зачиняти клуб!

Тямущий ді-джей повільно відступає до дверей, що ведуть у службову комірку. За ним задкує і господар.

— Заберіть їх! — гаркає Темрякос, вказуючи лапою на наших героїв. І три десятки ос-матів кидають виконувати наказ.

Дивлячись на ворожий натовп, Артур відчуває себе спортсменом-серфінгістом перед наближенням цунамі.

— Нам би зараз хоч трішки якогось дива, навіть найпростішого, — зітхає хлопчик.

— Ми загинемо за справедливість! — по-королівськи патетично промовляє принцеса. Певно, вона й справді готова померти і хоче покинути цей світ, як і належить персонам її рангу.

Виставивши уперед могутній меч, вона войовниче вигукує. Цим хоче додати собі сили та впевненості.

Від її вигуку гасне світло. Хоча, певно, його вимкнув Лайтмен. Непроглядна темрява породжує паніку. Чути лише скрегіт заліза, гупання чобіт, клацання зубів та хруст-кіт кінцівок.

— Хапай! Та ось же вони! Я його тримаю! Та це не він! Це я! Пусти мене, дурню! Ой, пробачте, шефе! Ой! Хто мене вкусив?

Макс запалює сірника і з неприхованим задоволенням затягується величезною сигаретою. Цей кавардак його забавляє. У крихітному колі рудого світла від сигари видно Темрякоса, точніше, його тінь. Принц лихий, як дідько. І навіть морок не може приховувати його люту фізіономію.

— Що тут діється? — гнівним голосом, що зривається на вереск, запитує він.

— Десята година. Заклад зачинено.

— Що? — скрегоче зубами Темрякос. — Тепер тут зачиняють о десятій?

— Я виконую ваш припис, пане, — покірно відповідає господар, виринувши з мороку.

Темрякос зі злості ніяк не може знайти потрібних слів.

— Сьогодні зробити виняток!!!

Наказ звучить так голосно, що в багатьох лопаються барабанні перетинки.

— Ну, ясно, виняток… Аякже… — тихо каже Макс, заспокійливо плескаючи господаря по плечу.

Лайтмен шугає в батарейкоприймач і через кілька секунд загорається світло. Тепер усі бачать, що у темному приміщенні клубу здійснено погром. У центрі, на танцювальному майданчику, борюкаються осмати, як на матчах з регбі. Із цієї купи не всі вилізуть без ушкоджень.

Темрякос прямує до них. З його появою осмати розповзаються в різні боки. Особливо потовченими виявляються ті, що були внизу. Зате вони з гордістю показують своєму начальнику трьох полонених, які лежать на підлозі, обплутані мотузками, як шинка на Різдво. Придивившись до них, Темрякос переконується, що його тупі вояки полонили своїх же товаришів. Ну й розлютився ж він!

Сидячи в тихому куточку, звідки ніщо не сховається від його пильного ока, Макс захоплено промовляє:

— От бісове дівчисько!

І чує, як заревів важкий бомбардувальник. Це закричав Темрякос:

— Знайти-и-и! Знайти-и-и їх!

РОЗДІЛ 18

Голос Темрякоса чути скрізь — навіть у підвалі, де сидять наші мандрівники.

— Чуєте? — штовхає друзів Барахлюш. — Правду кажуть, що він не людина.

— Сподіваюся, що ні Макс, ні господар не постраждають через нашу втечу, — непокоїться Селенія.

— Не турбуйся, — відповідає Артур. — Макс просто геніальний брехун! Та й Лайтмен із господарем викрутяться.

Селенія зітхає. Вона не звикла відступати. А тим більше — утікати від небезпеки. Однак Артур має рацію — утрьох їм цю банду не побороти.

— Гаразд, досить відпочивати! — командує Артур і тягне Селенію за рукав. Принцеса чи не вперше не протестує, а бере за руку Барахлюша і мовчки йде за Артуром. І ось вони втрьох рушають довгим коридором, якому не видно кінця.

Спочатку йдуть уздовж брудно-сірого бордюра, що весь просякнутий вологою. Він відокремлює прохід від бетонної стіни. Потім, уже в кінці коридору, натрапляють на величезний литий металевий люк у стіні. Отож за нею може бути труба, в яку зливають нечистоти.

Внизу люка є невеличкий отвір. Якщо дуже постаратися, то в нього можна пролізти. Підтягнувшись, Селенія зазирає туди. Стіни підвалу чи труби, що за кришкою люка, покриті липкою смердючою грязюкою — труба нафтогону і то, мабуть, набагато чистіша. Та відступати не можна.

— Ось. Це тут, — промовляє Селенія.

— Тут що? — відгукується Артур, вдаючи, що не розуміє. Йому так не хочеться, щоб підтвердилися здогади.

— Пряма дорога до Некрополіса, — відповідає Селенія. За залізною кришкою панує морок. Неможливо навіть роздивитися, куди веде ця гидка дорога — вниз, у безодню, чи тягнеться далі.

— Невідомо, що нас чекає там. Ще жоден мініпут не повернувся зі страшного Забороненого міста. Тому добре поміркуйте, перш ніж іти зі мною, — каже принцеса, скочивши на землю.

Друзі перезираються. Вони ще не забули, які пригоди довелося пережити за час спільної мандрівки.

Артур поглядає на Селенію. І йому здається, що він бачить її востаннє.

Селенія усміхається, але очі її блищать від сліз. Їй дуже хочеться підбадьорити своїх супутників, та слова десь загубилися…

Артур поволі просовує руку в діру, ніби намагається намацати кінець їхнього нелегкого шляху.

— Я не залишу вас на півдорозі. Я йду з вами, — рішуче говорить він. І простягає принцесі руку.

Селенію аж злихоманило — вона б і на шию кинулася Артурові, якби не пам'ятала про королівський етикет. Тому кладе свою маленьку долоньку на його руку. Барах л