Болеслав Прус - Лялька

джентльмен у чорному фраку зняв з нього пальто. Одночасно перед Вокульським з’явився графинии лакей Юзсф, який добре знав Вокульського, бо переносив з його магазину до костьолу музичну скриньку та іграшкових пташок.

— Вельможна пані чекає на вас, — сказав Юзеф.

Вокульський дістав з жилетної кишені п’ять карбованців і дав йому, почуваючи, що чинить, як парвеню. «Який же я дурний! — подумав він. — Ні, не дурний. Я просто скоробагатько, який у цьому товаристві мусить платити кожному й на кожному кроці. Ну, але ж навертання повій на путь істинну коштує дорожче».

Він ішов за Юзефом мармуровими сходами, оздобленими квітками. До першої площадки Вокульський ішов у калелюші, на другій зняв його, не знаючи, треба так робити чи ні. «Кінець кінцем можна було б увійти до них і в капелюші», — сказав він сам собі.

Незважаючи на свій поважний вік, Юзеф біг сходами вгору, як олень, і кудись подівся, а Вокульський залишився сам, не знаючи, куди йти й до кого звернутись. Це тривало якусь хвилину, але в Вокульському вже починав закипати гнів. «Яким же муром умовностей вони одгородилися! — подумав він. — От якби я міг його зруйнувати!..»

Йому здавалося, що між цим світом вишуканих звичаїв і ним мусить відбутись боротьба, в якій або завалиться цей світ, або загине він сам. «Гаразд, нехай я навіть загину… Але залишу по собі пам’ять!..» «Залишиш по собі поблажливу жалість», — шепнув йому якийсь голос. «Невже я такий нікчемний?» «Ні, ти тільки такий благородний».

Він опам’ятався — перед ним стояв пан Томаш Ленцький.

— Вітаю вас, пане Станіславе, — промовив він з властивою йому величністю. — Вітаю тим палкіше, що ваше прибуття збіглося з дуже приємною подією в нашій родині… «Невже я потрапив на заручини панни Ізабелли?..» — подумав Вокульський, і йому потемніло в очах.

— Уявіть собі, що з нагоди ваших відвідин… ви чуєте, пане Станіславе?., з нагоди ваших відвідин я помирився з Йоанною, моєю сестрою… Але ви чогось зблідли?.. Тут ви зустрінете багато знайомих… Не думайте, що аристократія така страшна…

Вокульський опам’ятався.

— Пане Ленцький, — холодно заперечив він, — у моєму наметі під Плевною бували й значніші панове. Вони були зі мною такі люб’язні, що мене трудно зворушити присутністю навіть дуже великих, таких… яких не знайдеться в Варшаві.

— А… а… — пробелькотів пан Томаш і вклонився йому.

Вокульський був вражений. «От підлабузник! — майнула в нього думка. — І я… я… мав церемонитися з такими людьми?..»

Пан Ленцький узяв його під руку й урочисто ввів у першу вітальню, де були самі чоловіки.

— Бачите, ото граф… — почав був пан Томаш.

— Знаю, — відповів Вокульський, а в думці додав: «Винен мені карбованців з триста».

— Банкір… — пояснював далі пан Томаш. Але перш ніж він вимовив банкірове прізвище, той сам підійшов до них і, привітавшись з Вокульським, сказав:

— Бійтесь бога, пане Вокульський, з Парижа наглять нас з тими бульварами… Чи ви їм відповіли?..

— Я хотів спочатку поговорити з вами, — відказав Вокульський.

— Ну, то давайте де-небудь зустрінемось. Коли ви буваєте вдома?

— Сталих годин у мене нема. Краще я зайду до вас.

— Ну, то заходьте в середу, разом поснідаємо й кінець кінцем договоримось.

Вони розкланялись. Пан Томаш ніжніше притиснув до себе лікоть Вокульського.

— Генерал… — почав він був знову.

Побачивши Вокульського, генерал подав йому руку, і вони привіталися, як давні знайомі.

Пан Томаш ставав щодалі сердечнішим і починав дивуватись, бачачи, що галантерейний купець знайомий з найзначнішими в місті людьми, а не знайомий лише з тими, хто мав багатство або титул, але нічого корисного не робив.

У дверях до другої вітальні, де було кілька дам, їх зустріла графиня Карольова. Поза нею промайнув лакей Юзеф. «Розставили пікети, щоб не скомпрометувати скоробагатька, — подумав Вокульський. — Це дуже чемно з їхнього боку, але…»

— Яка ж я рада, пане Вокульський, — промовила графиня, відбираючи його у пана Томаша, — яка я рада, що ви виконали моє прохання… Тут якраз є особа, яка хотіла б познайомитися з вами.

В першій вітальні поява Вокульського викликала сенсацію.

— Пане генерале, — промовив граф, — графиня почала приймати у себе галантерейних купців. Цей Вокульський…

— Він такий самий купець, як і ми з вами, — заперечив генерал.

— Скажіть, князю, — спитав другий граф, — відкіля тут узявся цей Вокульський?

— Його запросила господиня, — відповів князь.

— Я не маю нічого проти купців, — говорив далі граф, — але цей Вокульський, який під час війни заробив на поставках в армію великі гроші…

— Так… так… — перебив князь. — Такі гроші бувають звичайно підозрілого походження, але за Вокульського я ручуся. Мені казала про нього графиня, а я сам розпитував офіцерів, котрі були на війні, а з-поміж них і мого племінника. І всі вони кажуть, що ці поставки були сумлінні.

Навіть солдати, коли одержували добрий хліб, то казали, що він, певно, спечений з борошна Вокульського. Скажу вам більше, — вів далі князь, — Вокульський своєю чесністю звернув на себе увагу високих чиновників і не раз діставав від них спокусливі пропозиції. Наприклад, в січні цього року одне підприємство двічі пропонувало йому двісті тисяч карбованців лише за фірму, але він не погодився…

Граф усміхнувся і сказав:

— Якби у нього було тисяч на двісті більше….

— Якби було, то його б тут сьогодні не було, — відказав князь і, кивнувши графові, одійшов.

— Божевільний старик, — презирливо пробурмотів граф услід князеві.

В третій вітальні, куди увійшов Вокульський з графинею, містився буфет з багатьма великими й маленькими столами, за якими по двоє, по троє і навіть по четверо сиділи гості. Кілька слуг розносили закуски й вина, а порядкувала ними панна Ізабелла, вона, видно, заступала господиню. На ній була блідо-блакитна сукня й великі перли на шиї. Вона була така прекрасна, такий величний був кожен її рух, що Вокульський, глянувши на неї, закам’янів. «Мені про неї нічого навіть мріяти», — розпачливо подумав він.

Одночасно він помітив молодика, який був учора в костьолі, а сьогодні самотньо сидів за маленьким столиком, не зводячи очей з панни Ізабелли. «Звичайно, він її любить!» — подумав Вокульський, і на нього немов війнуло могильним холодом. «Я загинув!» — додав він в думці.

Все. це тривало кілька секунд.

— Ви бачите, пане Вокульський, оту стареньку жінку між епіскопом і генералом? — спитала графиня. — То вдова голови, Заславська, моя найкраща приятелька, вона неодмінно хоче познайомитися з вами. Стара дуже зацікавилась вами, — вела далі графиня, усміхаючись, — у неї немає дітей, тільки дві гарненьких онучки. Можете котру-небудь з них вибрати!.. Поки що придивіться до неї, а як ті панове одійдуть, я вас відрекомендую.