Стівен Кінг - Що впало, те пропало

був великим чорношкірим паном зі здоровенним черевом-півкулею і сяючою лисою головою. Сьогодні він вирядився в акрові[36] блакитні джинси й футболку «Харлі-Девідсон»[37] розміру XXL. Поруч із ним стояв пошарпаний старий рюкзак.

— Йо, Моррі, — сказав він, запрошуючи, поплескав долонею по цементу поряд із богатирським стегном. — Падай.

— Добридень, містере МакФарланд.

Морріс присів, серце його калатало так, що він мало не зігнувся від болю. «Будь ласка, нехай тільки „сумнівна поведінка“, — думав він, хоча й уявити не міг, що зробив такого сумнівного. — Будь ласка, не відправляйте мене назад, зараз, коли я так близько».

— Ти де був, друзяко? Робота в тебе закінчується о четвертій, а зараз уже початок на сьому.

— Я… Я зайшов з’їсти сендвіч. До «Щасливої чашки». Я й не думав, що «Чашка» ще працює, але виявилося, що так. — Жебонячи. Він не міг себе змусити говорити звичним тоном, хоча й знав, що белькочуть люди під кайфом.

— Ти дві години їв отой сендвіч? Ця чортівня, напевно, фути три[38] завдовжки була.

— Ні, звичайний сендвіч, із шинкою і сиром. Я його з’їв на лавці на Гавернмент-сквер і пару шматочків згодував голубам. Я колись так робив з одним моїм другом. Просто я… Ну, знаєте, втратив лік часу.

Так усе й було, але як непереконливо це прозвучало!

— Насолоджуючись вільним повітрям, — підказав МакФарланд. — Усмоктуючи свободу. Десь у цьому районі?

— Так.

— От що ми зараз зробимо. Піднімемося нагору, і там, я гадаю, ти допоможеш мені. Перевіримо, яку саме волю ти всмоктував. — Він поплескав по рюкзаку. — Мій набірчик зараз із собою. Якщо сеча не посиніє, я тебе залишу в спокої, і займайся своїми справами. Сподіваюся, ти не проти такого плану, еге ж?

— Ні. — У Морріса трохи голова не запаморочилася від полегшення.

— І я буду спостерігати, поки ти будеш робити пі-пі у пластиковий стаканчик. Є заперечення?

— Ні. — Морріс тридцять п’ять років мочився перед іншими людьми. Для нього це було звичною справою. — Як скажете, містере МакФарланд.

МакФарланд метнув недопалок у рівчак, узяв рюкзак і підвівся.

— Тоді, гадаю, ми обійдемося без тесту.

Морріс роззявив рота.

Макфрланд посміхнувся.

— Ти в порядку, Моррі. Принаймні зараз. Що скажеш?

Якусь мить Морріс не знав, що сказати, потім його осяяло.

— Дякую, містере МакФарланд.

МакФарланд поплескав по голові свого підопічного, людину на двадцять років старшу за себе, і сказав:

— Славний хлопчик. До зустрічі за тиждень.

Пізніше, у своїй кімнаті, Морріс знову й знову прокручував у себе в голові це поблажливе «гарний хлопчик», дивлячись на обмаль дешевих меблів і ті нечисленні книги, які йому дозволили взяти з собою з чистилища, слухаючи звірині крики, лайку й тупіт сусідів. Він подумав, чи здогадується МакФарланд, як Морріс його ненавидить, і вирішив, що здогадується.

«Гарний хлопчик. Мені незабаром шістдесят, але я славний хлопчик Елліса МакФарланда».

Він трохи полежав на ліжку, потім підвівся та став ходити по кімнаті, розмірковуючи про другу частину настанови Дака. Якщо надумаєш утнути щось таке, що вони можуть визнати як сумнівну поведінку — це в них така категорія є, — краще зроби це після того, як до тебе зненацька наскочить перевіряльник. А потім уже, як карта ляже.

Морріс прийняв рішення й натягнув джинсову куртку. Спустився до вестибюля на смердючому від сечі ліфті, пройшов два квартали до найближчої автобусної зупинки й дочекався автобуса із написом «Нортфілд» у віконці пункту призначення. Серце його знову калатало з подвоєною швидкістю, і йому мимоволі почало здаватися, що містер МакФарланд знаходиться десь неподалік і думає: «Ага, зараз, коли я його приспав, нумо повернуся назад, перевірю, про що насправді думає цей поганий хлопець». Навряд чи, звичайно; МакФарланд, либонь, уже сидить у себе вдома, обідає з дружиною і трьома дітьми, такими ж пихатими, як він сам. І все ж Морріс не міг позбутися цієї думки.

А якщо він справді повернеться й запитає, куди я їздив? Я скажу, що хотів подивитися на свій старий будинок, от і все. У тому районі немає ні барів, ні стриптиз-клубів, усього кілька магазинів, кілька сотень будинків, побудованих після корейської війни на вулицях із назвами дерев. У цій частині Нортфілда немає нічого, крім сумної приміської забудови. Додати до цього клаптик занедбаної землі розміром із квартал, предмет нескінченної, діккенсівської судової тяганини.

Він зійшов з автобуса на Гарнер-стрит, поруч із бібліотекою, у якій у дитинстві провів так багато годин. Бібліотека була його надійним притулком, його укриттям, бо старші хлопці, які можуть захотіти тебе побити, боялися її, як Супермен криптоніту[39]. Він пройшов дев’ять блоків до Сикоморової вулиці, потім неквапно пройшов повз свій старий будинок. Будівля, як і колись, мала досить занехаяний вигляд, утім, як і всі будинки в цій частині міста, але газон був підстрижений, а фарба здавалася більш-менш свіжою. Він подивився на гараж, де тридцять шість років тому сховав від цікавих очей місіс Маллер «Біскейн», і йому згадалося, як він викладав скриню пластиковою плівкою, аби рукописи не відсиріли. Досить завбачливо, ураховуючи, скільки їм довелося там пролежати.

У номері 23 горіли вікна; люди, які там жили — у тюремній бібліотеці він через інтернет дізнався, що це якісь Сауберси, — були вдома. Він подивився на верхнє вікно з правого боку, те, що виходить на під’їзну доріжку, і подумав, хто зараз знаходиться в його старій кімнаті. Дитина, швидше за все. І в цей дегенеративний час, напевно, така, що більше любить грати в ігри на своєму телефоні, ніж читати книги.

Морріс рушив далі і завернув за ріг на В’язовій вулиці, потім пройшов Березовою. Дійшовши до Залу відпочинку (закритого два роки тому через скорочення бюджету — про це він теж дізнався в інтернеті), він озирнувся, побачив, що на доріжках з обох боків нікого, і поспішив за цегляне крило будівлі. Опинившись за ним, він припустив човгаючою риссю навпростець баскетбольним майданчиком — який теж був занедбаним, але, судячи з вигляду, ним усе ще користувалися, — і зарослим бур’яном бейсбольним полем.

З неба світив місяць, майже повний і досить яскравий, щоб від нього падала тінь. Тепер перед ним темніли безформні густі зарості кущів і приземкуватих дерев, гілки яких перепліталися в боротьбі за простір. Де стежка? Йому здавалося, що місце правильне, тільки стежки ніде не було видно. Він почав ходити туди-сюди вздовж того місця, де раніше знаходився правий край бейсбольного поля, як собака, який намагається зловити ледь чутний запах. Серце знову калатало на повну, у роті пересохло й з’явився