Марина та Сергій Дяченко - Vita Nostra

Ліза ввечері пішла кудись. На несміливе запитання, чи не потрібна допомога, відповіла таким поглядом, що в Сашки губи змерзлися. У Лізи були свої стосунки з Фаритом Коженниковим, і Сашка легкодухо не бажала знати, чим саме Ліза розплатиться за провалений залік. А сесія тим часом тривала. Сашка чула, як один другокурсник сказав іншому в коридорі:

— У малих, чув, багато хто зрізався…

— Нехай скажуть, що їх не попереджали, — резонно відповів його співрозмовник.

Сашка знову втратила сон. Лягала в ліжко, дивилася в стелю, переверталася з боку на бік, підводилася, ішла на кухню пити чай. Оксана безтурботно спала; Ліза сиділа над збірником вправ. Сашка уявляла, як їй має бути страшно. Тому що Портнов може не поставити заліку й удруге, він не змилостивиться. У цьому навчальному закладі нема такого поняття — милість.

Vita nostra brevis est…

Сашка думала про маму. Там, далеко, є нормальний світ і звичайне життя. Люди працюють, сміються, дивляться телевізор. Вона незабаром з’явиться там — ненадовго. На місяць. А потім їй доведеться повертатися в інститут, знову робити ці вправи й читати ці параграфи, відчувати на шиї залізний нашийник колючками всередину. Строгий нашийник, дуже строгий. Вона йде туди, куди її ведуть. Вона змінюється, линяє зсередини, мислить чужими думками. Й не може вирватися.

Весь перший курс — групи «А» і «Б» — мовчазно поринув у навчання. Костя повернувся сьомого, на Різдво, в переддень іспиту з філософії.

Сашка пішла відповідати першою, без підготовки. Відтарабанила Арістотеля й Канта. Викладачка, прихильно посміхаючись, поставила їй п’ять у залікову.

— Будь ласка, — сказала Сашка тихо. — Не валіть Коженникова. У нього горе. Бабуся вмерла.

Філософічка підняла на неї здивовані очі. Нічого не сказала. Повернула залікову.

Костя отримав трійку, хоча, за словами свідків, жодного разу не розтулив рота.

Наближалося дванадцяте число, останній іспит і від’їзд. Перелякана тиша, що встановилася на першому курсі після заліку за фахом, потроху розшаровувалася. Уже сміялися, цілувалися, носили — під полою — на кухню горілку й червоне вино; оцінки з філософії тішили, і всі сподівалися, що історичка теж не чіплятиметься.

Костя ні з ким не розмовляв. Жені Топорко, яка крутилася поруч, начебто не помічав. І — Сашка розуміла це, й жах її дедалі наростав — нічого не вчив, вправ не виконував. Ішов — котився під укіс — до другого провалу.

— Не жалій, — сказала Оксана. — Вони з Женькою, кажуть, у дев’ятнадцятій ліжко поламали, так стрибали. Довелося ніжку дошкою підпирати.

Сашка мовчала.

— Він вашому кураторові син, як-не-як. Справа сімейна.

— Я помітила.

— Ну, — невпевнено протягла Оксана. — Скільки бабусі було? Сімдесят шість? Все-таки вік…

Під Сашчиним поглядом Оксана замовкла, вдала, що її дуже цікавить вміст каструльки на плиті. Здається, з усього інституту тільки Оксана вміла готувати й час від часу тішила себе — і сусідів — яким-небудь особливим домашнім рагу або варениками з капустою.

Сашка вийшла з кухні. Спустилася на перший поверх і постукала у двері сьомої кімнати. Відповів Захар:

— Заходь!

Сашка ввійшла.

У кімнаті був немислимий розгардіяш. Речі — від білизни до зимових курток — купами лежали на стільцях і підлозі. Столи були вкриті шаром підручників, глянсових журналів з голими дівчатами, зім’ятих аркушів паперу, шкарпеток і брудних пластикових тарілок. Стояв важкий дух застояного тютюнового диму, куди густіший, ніж у Сашчиній кімнаті.

Захар сидів за книжкою. Льоня, третій мешканець кімнати, стояв у кутку з піднятими руками й дивився в одну точку. Не кліпав. Раніше, у вересні, така картина злякала б Сашку до нестями. Тепер вона здогадувалася, що Льоня, швидше за все, просто виконує серію уявних вправ.

Костя лежав на своєму ліжку обличчям до стіни.

— Е, — Захар спіймав Сашчин погляд. — Я йому кажу: вчи, дурню, гірше буде. А він усе, спікся. У нас на курсі теж був один… зламався на першій сесії.

— Відрахували? — глухо запитала Сашка.

Захар похмуро всміхнувся.

— Відрахували… Зовсім відрахували, взагалі. Він мізками поїхав, та й… А ти чого прийшла?

Сашка перевела погляд на Костю.

— Захаре, як ти взяв окуляри в Портнова?

— Підійшов і попросив.

— І він погодився?

— Звичайно. Сказав, що це буде прикольно.

— Так і сказав?

— Ну… приблизно. А що?

— Нічого… Що з нами буде?

Захар поклацав вимикачем настільної лампи.

— Ми з тобою закінчимо. Льонька теж. Цей… ну не знаю.

— Що з нами буде, коли ми закінчимо інститут?

Захар помовчав.

— Ми змінимося. Усе зміниться. Зір, слух, увесь організм перебудується. Це до третього курсу. Потім… у зимову сесію буде дуже важливий іспит, перевідний. І тоді…

— Що?

— Не знаю. Думаєш, на другому курсі нам усе розповідають? Але мені здається, що ми взагалі перестанемо бути людьми.

— А ким ми станемо? Роботами?

— Здається, всі по-різному. На третьому курсі, після іспиту, починається спеціалізація. По-моєму, так.

— А навіщо все це? Для чого це потрібно? Кому?

Льоня не кліпав. Усе, що відбувалося в кімнаті, його не цікавило. Захар тер кінчика носа й ніяково посміхався, ніби йому було незручно за Сашку та її запитання.

— А викладачі — вони люди? — не здавалася вона.

— Фізрук — точно людина…

— Я не про фізрука! Ти знаєш, про кого я!

Захар облизав губи.

— Я так само все знаю, як і ти… У тебе волосся якого кольору?

— Чорного, — сказала Сашка здивовано. — Ну, темно-каштанового… А…

— Та мені все здається, що фіолетового. — Захар стомлено приплющив очі. — У всіх жовте, а в тебе фіолетове. Такі кольорові плями… Портнов каже, це нормально, минеться.

Сашка знову глянула на Костю. Він не спав. Вона розуміла, що він прикидається.

— Ти на канікулах обережніше, — сказав Захар. — У нас на курсі одна дівка після зимової сесії приїхала додому, погуляла, ну, воля їй у голову вдарила, вона й сказала батькам: потрапила, мовляв, у тоталітарну секту, мене труять психоделіками, я божеволію, рятуйте. А батьки в неї круті, поклали її в круту клініку та ну лікувати…

— І що?

— Коли Фарит її за тиждень привіз, вона була вже кругла сирота. Семестр провчилася, на літній сесії зрізалася й збожеволіла вже по-справжньому. Десь у психушці зараз.

— Брешеш!

Захар знову прикрив повіки.

— Слухай-но, я спеціальність здав, але в мене з англійської іспит. Ти щось хотіла Кості сказати?

Сашка перевела подих. Взяла зі столу кухля з недопитим чаєм і вихлюпнула на голову лежачому.

Костя підхопився. Звичайно, він не спав, витріщився на Сашку, як на ката:

— Ну, що тобі?! Ну що? Дай здохнути спокійно! Дайте всі мені спокійно здохнути!

— Отямся, — сказала Сашка.

І з подивом почула в