Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

просто в церкві, святому місці, де нам дозволялося бувати, — ні, він лежав на престолі, невіддільний од таїнства, у звершенні якого брав участь, по-святковому переносив од свічника до свічника, від скуделі до скуделі переплетені гілочки, тішачи зір, бо їхні листяні фестони були обтикані, наче фата нареченої, пуп'янками білої білі.

На все це пишне убранство я позирав покрадьки, але відчував, що воно живе й що сама природа, нарізьбивши листя й тим надавши білим пуп'янкам невідпорної зваби, належно оздобила це вдале поєднання народного свята й урочистого таїнства. Вище над престолом квітки з безтурботною чепурністю розкривали вінчики, а ті недбало, ніби це був легесенький стрій із серпанку, підтримували пучки тонких, мов павутинка, тичинок, які повивали квітки маревом. Милуючись квітками, намагаючись уявити, як вони розпукуються, я малював це собі наче жвавий, задерикуватий рух голівки дівчини в білому платтячку, пустотливої й моторної, прудкоокої кокеточки.

Пан Вентейль приходив з донькою й сідав поряд з нами. Він походив з доброї родини, викладав колись музику сестрам моєї бабусі, потім, після смерти дружини й одержання спадщини, оселився в Монжувені — на околицях Комбре, й певний час ми часто приймали його в нашому домі. Але, бувши людиною вкрай делікатною, пан Вентейль перестав приходити до нас, аби не зустрічатися зі Сванном, який узяв, за словами пана Вентейля, «неподобний шлюб, шлюб у дусі часу». Моя мати, довідавшись, що він компонує музику, сказала йому з ґречности, що коли прийде до нього в гості, хай неодмінно заграє щось своє. Пан Вентейль і заграв би з дорогою душею, але був надзвичайно делікатний у своїй поштивості та гостинності й завжди ставав на місце інших людей і боявся набриднути їм чи здатись егоїстом, якби поступився своєму бажанню чи бодай показав, що йому того хочеться.

Батьки брали мене в гості до нього, але мені дозволялося погратись надворі, а що дім пана Вентейля стояв біля підошви порослого кущами пагорба, то, ховаючись у заростях, я був на рівні вітальні другого поверху, за якихось півметра од вікна. Отож коли служник доповідав хазяїнові про прихід моїх батьків, я бачив, як пан Вентейль поспішав покласти на пюпітр ноти. Але тільки-но мої батьки входили, він прибирав ноти з пюпітра й ховав. Мабуть, боявся, коли б не вирішили, нібито він радий їх бачити лише тому, що це дає йому нагоду заграти якийсь свій твір. І щоразу, коли моя мати намагалася заговорити з ним про це, він незмінно відповідав:

— Хоч убий — не второпаю, хто це поклав ноти на пюпітр, їм тут зовсім не місце.

І переводив розмову на інше, переводив саме тому, що інші теми його менше обходили. Єдино, за ким пан Вентейль духа ронив, — це за своєю донькою, схожою більше на хлопчика. Донька пашіла здоров'ям, і годі було дивитися без усмішки, з якою дбайливістю накидав він на неї ще одну шаль. Бабуся звертала нашу увагу на те, якого ласкавого, сумирного, майже несміливого виразу часто прибирало ластате обличчя цього вайлуватого піддівка. Впадаючи іноді в слово, донька Вентейля пильнувала, яке враження справляє на інших, тривожилася, що її можуть неправильно зрозуміти, й тоді, наче крізь прозорий папір, просвічували, проступали під мужоподібною подобою «доброго пахолка» тонші риси заплаканої дівчини.

Коли наприкінці відправи я схиляв коліна перед вівтарем, до мене нараз долинав од глоду солодко-гіркий запах мигдалю, тоді я помічав на квітах плямки з пожовтю, й мені здавалося, ніби цей запах ховається під ними, — так смак мигдалевого печива таїться під його присмаженою шкуриночкою й достоту так само ніжність щічок панночки Вентейль крилася під ластовинням. Супроти німої нерухомости глоду цей уриваний запах був подібний до того буйного життя, яким аж бринів цілий вівтар, наче живопліт, де гороїжилися живі вусики, схожі сливе на руді тичинки квітів, які ще зберегли весняну отруйність, і в'їдливість комах, перетворених нині у квіти.

Вийшовши з церкви, ми обмінювалися на паперті кількома словами з паном Вентейлем. Він утручався в бійку хлопчаків на майдані, відборонював менших, читав напучення старшим. Коли його донька своїм низьким голосом говорила, яка вона рада нас бачити, то здавалося, ніби сором'язлива сестра в ній червоніє від такої заяви брата-незграби: бракувало, щоб ми подумали, ніби вона набивається до нас у гості! Пан Вентейль накидав їй на плечі плаща, обоє сідали до шарабанчика, яким правила вона сама, і поверталися до свого Монжувена.

У неділю ми не поспішали вставати, збираючись до пізньої меси, й з огляду на це мій батько, коли вечір був місячний і теплий, з марнославства вів нас додому не навпростець, а накидав гак через Кальварії. А що мати зле орієнтувалася й не вміла обирати дороги, то вбачала в цьому доказ батькового стратегічного Генія. Іноді ми доходили до віадука, чиї кам'яні прогони починалися біля вокзалу й здавались мені втіленням безголов'я й дикунства, бо щороку, коли ми приїздили сюди з Парижа, нас остерігали пильнуватися на підході до Комбре й не проґавити зупинки, треба, мовляв, заздалегідь наготуватись, а то потяг тут стоїть усього дві хвилини, а потім рушає віадуком поза світ християнський, приконеччям якого був у моїх очах Комбре.

Ми йшли привокзальним бульваром, де стояли найгарніші в містечку будинки. В кожному садку місячне світло, уподіб Гюберові Роберу, розсипало уламки біломармурових сходів, водограїв, прочинених хвірток. Місяць не залишив каменя на камені від поштово-телеґрафної контори. Вціліла лише одна колона, яка, напіврозбита, зберігала красу безсмертної руїни. Я насилу ноги переставляв, засинаючи на ходу; дух розквітлих лип здавався мені віддякою, якої можна допевнитися лише ціною крайньої змори і яка того не варта. Біля нечастих воріт пси, розбуджені нашими самотніми лункими кроками, починали гавкати; цей гавкіт вряди-годи й досі вчувається мені вечорами, а за ним, мабуть, ховається привокзальний бульвар (хоча на місці цього комбрейського бульвару нині розбито публічний сад). Так чи так, а щойно завалують собаки, як я знову, хоч би де був, бачу бульвар, його липи й освітлений місяцем тротуар.

Нараз батько зупинявся й питав маму:

— Де це ми? — Стомлена блуканням, але горда своїм мужем, вона лагідно признавалася, що не має ані найменшого уявлення. Батько знизував плечима й сміявся. Потім, наче діставши її разом із ключем з кишені піджака, кивав на нашу хвіртку, — хвіртка ніби виглядала нас на розі вулиці Святого Духа, навзкрай невідомих шляхів. Мати захоплено вигукувала:

— Ти чудодій!

Потому мені не треба було більше робити жодного кроку: земля йшла за мене в нашому садку, де я почувався зовсім вільно. Звичка