Віктор Васильович Смирнов - Тривожний місяць вересень

Він нагнувся до собаки, дістав з кишені шворку та й заходився в’язати на шиї вузол.

— Ну й пес, — сказав я і поплескав собаку по морді.

Ні, недарма Дубов узяв мене до себе в групу! Таки не помилився в мені «старший»… Довкола ока у собаки була темна пляма, схожа на синець! Я його зразу впізнав, отого собачку, що гнав козулю під бандитський автомат біля «передбанника»; у нас в окрузі не було більше псів такої породи, з вухами, як у пойнтера. І світло-руда масть була однакова, і характерний слід від шворки на шиї.

— Проходьте, — сказав я та й став коло хвіртки так, що колій змушений був притулитися до мене лівим боком. Тут у нього зброї не було.

— Сідайте, — запропонував я йому, показуючи на призьбу.

Він позирнув на мене трохи здивовано, але сів. Я опинився з правого боку. Ні, пістолета чи гранати він не заховав. От тільки з-за халяви визирали колодочки двох ножів. Але, зрештою, ножі були в нього знаряддям праці: адже колій… Професія! У нас і до війни на працю коліїв дивилися як на мистецтво, подібне до майстерності пічника чи гончаря. Часто запрошували стороннього майстра. Адже тут свої тонкощі — не просто зарізати кабана, а й зібрати усю кров на ковбаси, та й осмалити соломою, щоб сало було духовите, відпарити шкуру окропом під овчиною, і довгої щетини на дратву насмикати, і розчинити, не втративши й півфунта тельбухів, і кишки зібрати й помити… А вже коли у хазяїна виростав ікластий кнур пудів на шість-сім, то забій його був просто-таки небезпечним для життя ділом.

— Я тут за старшого… у винищувальному батальйоні,— пояснив я Климарю. — Покажіть документи.

Семеренків стежив за нами з виразом жаху. Гончар, звичайно, знав цього дядька на прізвище Климар…

Уже майже стемніло, спалахнули перші зірки. Колій поліз за пазуху, дістав кілька папірців. Я уважно їх переглянув, витративши два цінних сірники. Певна річ, документи були липові. Довідка про звільнення від військової повинності через невроз серця і загальний склероз судин. Назви хвороб нічого не говорили мені, але звучали переконливо. Довідка з Ханжонківської сільради, «видана гр. Климарю…». Ханжонки… Це село було в білоруських краях, на півночі, на чималій відстані від Глухарки. Довідка про інвалідність… Скільки папірців назбирав — хоч шапку знімай перед ним!

— Невроз серця — що ж воно таке? — спитав я.

— Ось! — він витяг руку. Ручище в нього була хоч куди. Кожен палець як патрон для ДШК, а цей кулемет пробивав танкетки. Пальці дуже тремтіли. Як на балалайці грали.

— Серце нервене, — сказав колій. — А звідси й загальне тремтіння організму.

— А як же ви свиней колете? — спитав я. — Вони між пальцями не проскакують?

— А я після двох склянок їх колю, — пояснив він охоче. — Тоді в організмі настав тимчасове заспокоєння.

«Влаштувати б тобі постійне заспокоєння, — подумав я, — на Гавриловому горбі!..» Я все ще розглядав папірці, розпитував, прибравши сувору міну, де знаходяться Ханжонки, хто там голова сільради, а сам міркував над тим, що ж робити.

Собака, ясна річ, не був доказом, собаку він міг підібрати в лісі, але той навів на підозру — отож далі пусті клітинки стали заповнюватися самі по собі.

Я ледве стримувався від збудження. Ось воно, відкрилося!.. Згадав розповідь Малясів, як Штебльонок в останній свій день несподівано налаштувався до райцентру. Сталося це зразу після того, як «яструбок» прийшов до Крота, де випадково зустрівся а колієм. Тоді я не міг звернути уваги на цю деталь: колій був для мене безликою постаттю. Тепер ця розпливчаста постать набрала реальних квадратних форм могутнього Климаря. Зустріч Штебльонка і Климаря набувала особливого, зловісного змісту. «Того дня Штебльонок ходив до Крота колоти кабанця», — казав у дворі гончарного заводика Семеренків. Він кинув мені маленьке зернятко, він нічого не сказав, нікого не бачив, гадаючи, що я про все здогадаюся сам.

Зараз Семеренків сидів ні живий ні мертвий. Очевидно, він розкаювався навіть у тому, що кинув таке крихітне зернятко.

Я ще багато чого не розумів: не вистачало часу, щоб звести кінці з кінцями, проте одне було ясно — Климаря не можна випустити.

— Гаразді — я розглянув кожну закарлючку в паперах. — З документами все гаразд. Вибачайте: час такий….

— Ми розуміємо, Претензій немає!

Він так і сказав — «претензій». Начитаний був колій.

— У мене прохання!

Він з повагою схилив голову, готуючись вислухати.

— От якраз я збираюся колоти кабанця… Так що ви прийшли саме вчасно.

— Ми розуміємо, — промовив колій. — Як правило, я беру кілограм сала, кільце ковбаси — це крім того, що на «оздоровлення організму». Ну, а з вас… тільки на оздоровлення… як з представника!

— Переночуєте в мене, — сказав я. — Ходімо!

— А ось перепочину! — відповів він, дістаючи кисет. — Серце зайшлося від ходьби.

Мені не хотілося залишати його у Семеренкова, але я боявся бути занадто настирливим.

— Гаразд. Заходьте потім. П’ята хата праворуч, спитаєте Серафиму — це моя баба.

— Чували про Серафиму, — сказав Климар.

Ще б пак! Я пішов до хвіртки. Собака був рвонувся слідом, але Климар утримав його за шворку.

«Як же це він вузол на його шиї зав’язав, та так швидко й спритно? — подумав я, причиняючи хвіртку і вдивляючись у дві тіні на призьбі: громіздку, важку і довгу, тонку, ніби розтягнуту згори вниз на білому екрані стіни. — Як же це він упорався із шворкою тремтячими інвалідними руками? Ніхто двох склянок для заспокоєння ще не підносив. Спритно ти, Климарю-колію, вузли в’яжеш із мотузки! А може, не тільки з мотузки? Із пружинястого дроту теж?»

11.

— Бабцю Серафимо, — сказав я. — Ви тільки не хвилюйтеся, бабцю!

Вона стурбовано уп’ялила в мене зір. Два маленькі сліпунчики відбивалися в її очах, що заплуталися у павутинні зморщок.

— Завтра ми заріжемо кабанця, — мовив я. — Заріжемо Яшка. Я тут домовився з колієм, він скоро прийде.

— Чи ти сказився? — Серафима охнула й сіла на табуретку. — Та він же ще недоросток, Яшко. Він же такий самий підсвинок, як і ти.

— Що вдієш? Треба!

— Ой, ти щось задумав, чортяко підранений, — сказала баба. — Не збагну я тебе, розумний дуже. Скоро й Гната розумом переженеш.

— Бабцю, коли прийде колій, ані слова про те, що ви не збиралися Яшка колоти. Ви збиралися його заколоти, ясно? Ви навіть про це мріяли!

Я ступив до неї і пригорнув. Від її кацавейки завжди дивовижно пахло нафталіном і шоколадом. Колись, до війни, у розцяцькованій різьбленими бляшаними набійками скрині вкупі