Редьярд Джозеф Кіплінг - Місто Страшної Ночі

уже знову неспокійно вдивлявся в обрій. — Мені марилось, наче на острівці повно тварин і людей, і вони розмовляли, але про що — не пригадаю. По-моєму, така течія для човна вже не страшна.

— Ага! Тоді це правда. «Коли Брахма доснить свої сни, боги щезнуть». Тепер я знаю, що він мав на думці. Наш гуру колись уже казав мені таке, але я тоді не втямив. А тепер я розумію.

— Що? — спитав Фіндлейсон, озирнувшись.

Піру говорив далі, мовби сам до себе:

— Якось… тому вже шість… сім… дев’ять мусонів, я стояв вахтовим на баку «Ріви» — великого пароплава компанії, і налетів страшний туфан[99]. Зелені й чорні хвилі били в судно, а я держався з усієї сили за леєри і захлинавсь у воді. А тоді згадав про богів — тих, що ми бачили сю ніч, — він втупив цікавий погляд в спину Фіндлейсонові, але той усе дивився на розлиту річку. — Так, про тих, що ми бачили сю ніч, і став волати до них, щоб мене захистили. І. поки я молився, не кидаючи вахти, набігла здоровезна хвиля і жбурнула мене на кільце великого чорного якоря, а «Ріву» підносило вище й вище та перехиляло на лівий борт, а вода тікала з-під її носа, а я лежав ниць — держався за кільце й дивився в ту страшну глибінь. Я подумав: як пущу з рук кільце, то я пропав, і не буде вже для мене ні «Ріви», ні моєї койки біля камбуза, де вариться рис, ні Бомбея, ні Калькутти, ні Лондона. «І звідки мені знати, — сказав я, — чи ті боги, що я їм молився, взагалі є на світі?» Та тільки-но я так подумав, ніс «Ріви» опав униз, як падає молот на ковадло, і все море хлюпнуло на палубу, відірвало мене, понесло назад через увесь бак, і скинуло вниз на шкафут, і я дуже забив ногу об помпу; одначе я не пропав і побачив богів. Для живих людей вони добрі, але для мертвих… Сю ніч вони говорили самі. А тому, як вернемось до селища, я відшмагаю нашого гуру, щоб не говорив пустими загадками: «Коли Брахма доснить свої сни, боги щезнуть».

— Поглянь на річку. Мені сонце сліпить очі. То не дим видніє?..

Піру приставив долоню дашком до очей.

— О. Гічкок-сахіб чоловік розумний і меткий. Він не звірився на простий човен, а позичив у рао-сахіба[100] паровий катер і вирушив шукати нас. Я завжди казав, що нам слід би мати на будівництві паровий катер.

Князівство раджі Бараону лежало за десять миль від мосту, і Фіндлейсон з Гічкоком чималу частину скупого свого дозвілля проводили, граючи в більярд або полюючи на чорних антилоп з молодим князем. Його шість чи сім років виховував гувернер-англієць зі спортивними нахилами, а тепер він по-князівському розтринькував свої прибутки, що встигли нагромадитись під опікою уряду Індійської імперії до його повноліття. Паровий катер із посрібленим поруччям, смугастим шовковим тентом та палубою з червоного дерева був новою його цяцькою, що страшенно дратувала Фіндлейсона, коли раджа навідувався подивитись, як будується міст.

— То нам дуже пощастило, — промурмотів Фіндлейсон, але водночас його шпигнув у серце страх: які ж то новини почує він про міст?

Яскравий синьо-білий димок хутко наближався: адже катер плив за водою. Вже видно було Гічкока на носі: він дивився в бінокль, і обличчя його було незвичайно бліде. Піру почав гукати, і катер повернув до острівця. Рао-сахіб у твідовому мисливському костюмі й семибарвному тюрбані помахав своєю вельможною рукою, а Гічкок закричав. Але спитати він нічого не встиг, бо Фіндлейсон сам перший запитав про міст.

— Якнайкраще! Боже, я вже не сподівався побачити вас живого. Вас же знесло на цілих сім косів. На мосту й камінчика не зрушило, а от як тут із вами? Я позичив катер у рао-сахіба, і він був такий ласкавий, що й сам з нами поїхав. Лізьте сюди!

— О, Фінлінсоне, з вами все гаразд, правда? Велика халепа була вночі, правда? Мій княжий палац теж протікає, хай йому чорт, і врожай по цілому князівству майже пропав. Завертайте самі, Гічкоку. Я… я нічого не тямлю в парових машинах. Ви змокли? Ви змерзли, Фінлінсоне? В мене тут є дещо попоїсти, але спершу хильніть як слід.

— Я вам безмежно вдячний, рао-сахібе. Справді, ви врятували мені життя. А як Гічкок…

— О! Він був сам не свій. Приїхав до мене серед ночі й збудив мене з обіймів Морфея. Я сам щиро стурбувався, Фінлінсоне, і теж поїхав з ним. А тепер мій головний жрець дуже сердиться. Вертаймось хутчіше, містере Гічкок. О дванадцятій сорок п’ять я повинен бути в головному храмі князівства, ми освячуємо нову статую. Якби не це, я б запросив вас на сьогодні до себе. Така нудота ці релігійні церемонії, еге, Фінлінсоне?

Піру, добре відомий команді катера, вже заволодів стерном і вміло вів суденце назад. Одначе, правуючи, він подумки орудував двофутовим уривком розчухраного дротяного троса, і спина, що її він шмагав, була спиною його гуру.

Ріккі-Тіккі-Таві

Ріккі до кубла примчав

І гадюці закричав

(Він хоробрий, хоч малий):

— Наг, виходь на смертний бій!

Скік — удар… І так весь час.

(Стережися, Наґ!)

Нині хтось загине з нас!

(Як бажав ти, Наг!)

Вліво — круть, вправо — верть…

(Що, злякався, Наґ?)

Ха, шугнула мимо смерть!

(Ось кінець твій, Наг)[101]

Це розповідь про те, як Ріккі-Тіккі-Таві переміг у двобої, що точився у ванній кімнаті великого бунґало в селищі Сеґовлі. Дарзі, пташка-кравець, допомагав йому, і Чучундра, мускусна щуриха, що боїться вийти насеред кімнати, а завжди скрадається попід стінами, давала йому поради. Але бився Ріккі сам на сам.

Ріккі був мангуста. Ці звірки хутром і пухнатим хвостом схожі на котів, але голівка в них як у ласиці, та й звички в них ласячі. Очі й кінчик носа, що весь час ворушився, були у Ріккі рожеві, і він міг дочухатися скрізь, де захоче, будь-якою лапкою, передньою чи задньою, а хвоста вмів розпушити так, що він ставав схожий на довгу щітку, якою миють пляшки. А коли він біг у високій траві, тоді лунав його бойовий поклик: «Ріккі-тіккі-тіккі-чк!»

Ріккі жив з батьком і матір’ю в норі над річкою; якось після рясної зливи річка розлилася, бурхлива вода підхопила бідолаху Ріккі й понесла його придорожним рівчаком. Він борсався, молотив лапками, а коли вгледів жмутик трави, то вчепився за нього й тримався щосили, поки не зомлів.

Коли