Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

такою звичною й незмінною частиною їхнього життя, що вже не здавався їм чимось страшним, ба більше: фото цього авіанальоту я бачив у альбомі пані Сапсан, воно було підписане не інакше, як «Наш чудовий феєрверк».

Почалася мжичка, наче усі оті летючі металеві конструкції просвердлили в небі маленькі дірочки. Вибухи траплялися рідше. Схоже, наліт закінчувався.

Діти розходилися. Я гадав, що всі ми повернемося назад до будинку, але дітлахи пройшли повз парадний вхід і подалися на протилежний бік двору.

— Куди ми йдемо? — спитав я двох дітлахів у протигазах.

Вони нічого не відповіли, але, відчувши моє занепокоєння, лагідно тримали мене за руки, ведучи за собою. Ми обійшли будинок й опинилися в темному кутку, де всі поскупчувалися побіля величезної кущової фігури. То була не якась міфічна істота, а фігура чоловіка, що приліг відпочити на траву, одну руку підклавши під голову, а другу виставивши угору. Я не відразу здогадався, що то зелена копія фрески Мікеланджело «Адам» з Сікстинської капели. Зважаючи на те, що зроблена вона з кущів, це видовище вражало. На обличчі Адама, де дві квітки гарденії зображали його очі, навіть угадувався спокійний безтурботний вираз.

Поруч із парковою фігурою я помітив кудлату дівчину. На ній було ситцеве плаття з квітковим візерунком та такою кількістю латок, що воно більше скидалося на стьобану ковдру. Я підійшов до неї і, показуючи на Адама, спитав:

— Це ви його зробили.

Дівчина кивнула.

— А як?

Вона нахилилася, простягнула руку і повернула її долонею до трави. За мить паростки, що повторювали контури її кисті, звиваючись і погойдуючись, піднялися догори, аж поки не торкнулися долоні.

— Жах, та й годі, — вирвалося у мене. У той вечір я був аж ніяк не красномовним.

Хтось на мене шикнув. Усі діти стояли, мовчки задерши голови і показуючи в якусь точку неба. Я теж поглянув угору, але не побачив нічого, окрім хмар диму та мерехтливого помаранчевого вогню пожеж, що в них відбивався.

І раптом я почув, як з-поміж далекого гулу прорізався звук двигуна одного-єдиного літака. Він був неподалік і швидко наближався. Мене охопила паніка. «Сьогодні саме той вечір, коли вони загинули. І не лише саме той вечір, а й саме той момент. А може, — подумалося мені, — всі ці діти помирали кожного вечора, воскресаючи лише завдяки контуру, немов учасники якогось Сізіфового самовбивчого культу, довіку приречені бути розірваними на шматки вибухом бомби, а потім знову зшитими докупи?»

Щось невеличке й сіре проскочило крізь хмари і, швидко обертаючись, полетіло на нас. «Камінь», — подумав я, але ж камені не свистять під час падіння.

«Тікай, зайчику, тікай!» Я б і тікав, та вже часу не мав; все, що я міг зробити, — це несамовито заверещати і кинутися на землю, марно намагаючись сховатися. Але ніякої схованки там не виявилося, тому я гепнувся на траву й обхопив голову руками, неначе це могло завадити бомбі відірвати її від мого тіла.

Я стиснув зуби, міцно заплющив очі і затамував дух, але замість оглушливого вибуху, який начебто ось-ось мав пролунати, запала глибока, абсолютна тиша. Раптом кудись зникли рев двигунів, свист бомби та далекі бахкання зенітних гармат. Було таке враження, наче хтось вимкнув звук у довколишньому світі.

Невже я загинув?

Я прибрав від голови руки і повільно роззирнувся довкола. Похилені вітром стовбури дерев непорушно заклякли. Небо перетворилося на фотографію завмерлих омахів полум’я, які намагалися дострибнути до хмар. Перед моїми очима завмерли на льоту краплини дощу. А посеред кола дітлахів, наче об’єкт якогось містичного ритуалу, зависла бомба, кінчик якої, здавалося, балансував на пальці простягнутої руки Адама.

А потім, як у кіно, коли у проекторі загоряється застрягла плівка, переді мною розцвіла гаряча сніжно-біла квітка — і поглинула все.

* * *

Перше, що я почув, коли до мене повернувся слух, це сміх. Сліпуче біле світло зблякло, і я побачив, що всі ми стоїмо біля Адама так, як і стояли раніше, але бомби вже не було, стояла тиха ніч, а єдиним джерелом світла у безхмарному небі був повний місяць. Наді мною з’явилася пані Сапсан і подала мені руку. Я вхопився за неї і, похитуючись, зіп’явся на ноги.

— Будь ласка, прийміть моє вибачення, — сказала вона. — Мені слід було краще підготувати вас до цього. — Втім, вона не змогла приховати своєї усмішки; не змогли приховати своїх усмішок і дітлахи, коли познімали протигази. А я був певен, що зі мною зіграли злий жарт.

У мене паморочилося в голові, і я почувався ні в тих, ні в сих.

— Мабуть, піду я додому ночувати, — сказав я пані Сапсан. — Бо батько тривожитиметься. — І швидко додав: — Я ж можу піти додому, еге ж?

— Авжеж, можете, — відповіла вона і гучним голосом спитала, чи не бажає хто-небудь відвести мене назад до кургану. На мій подив, Емма ступила крок уперед. Пані Сапсан це сподобалося.

— А ви впевнені щодо неї? — пошепки спитав я у директорки. — Бо кілька годин тому вона ладна була перерізати мені горлянку.

— Може, панна Блюм і запальна дівчина, але вона є однією з тих моїх підопічних, яким я довіряю найбільше, — відповіла вона. — До того ж, на мою думку, вам є про що поговорити подалі від допитливих вух.

За п’ять хвилин ми були в дорозі, тільки цього разу мої руки не були зв’язані й Емма не штрикала мене в спину своїм ножем. Кілька молодших дітлахів провели нас аж до краю двору. Їм хотілося знати, чи прийду я наступного дня. Я невиразно запевнив їх, що прийду, але мені насилу вдавалося вмістити у свою свідомість те, що відбувалося в цю конкретну мить, не кажучи вже про майбутнє.

У темні зарості ми увійшли самі. Коли будинок зник за нашими спинами, Емма випростала руку, змахнула кистю — і між її пальцями спалахнув невеличкий клубочок вогню. Наче офіціантка, що несе перед собою тацю, вона тримала його поперед себе, і він освітлював стежину й кидав на дерева наші тіні.

— Який клас! До речі, цей вогонь холодний чи гарячий? — спитав я, намагаючись порушити тишу, яка щосекунди ставала все більш і більш незручною.

— Ніякий він не холодний, — відповіла вона і, змахнувши рукою, піднесла клубок до мене так близько, що я відчув його жар. Я ухилився