Дмитро Михайлович Кешеля - Пора грибної печалі

— Та що ми… ми то що знаємо, — розводили вони безпорадно руками перед головою, коли Іван Петрович особливо їдко допікав за обмеженість. — Так говорили, прощені би були, наші діди й прадіди. А вони, видати, не дурні були. Вродилися в’єдно із цими горами, то й знали їх по імені й батькові: коли і де що сіяти, садити, де орати, а де овець випасати…

— Ваші діди і прадіди, можна зрозуміти, були неписьменні, далекі від науки, — прокурорським тоном вичитував Іван Петрович на правлінні. — Але ви живете у всуціль письменному світі, коли наука вершить чудеса у небі й під землею, а посилаєтесь на заповіді древніх людей. Ось цього я не можу втямити. У вас під руками неоцінимі багатства, а ледве животієте. Лінь і обмеженість — ось ваші вороги.

— Та хіба ми знали? Хто би собі ворогом хотів бути, — виправдовувались наївні березільчани і виглядали перед Іваном Петровичем безпорадними, як діти перед стихією.

— Цьому буде покладено край! — самовдоволено відрубав п’ястуком по столу голова.

І обіцяний Іваном Петровичем «край» наступив. Щоправда, не з того боку…

Десь на початку серпня «королева» завередувала: зав’язала на собі по жалюгідному качанчику, випустила чілку і, якби закляв, далі не росла й не розвивалась. Тиждень… другий… У серпні ночі у горах вже дихають студінню, ранки зацвітають легенькою памороззю… «Королева» дерев’яніла, на корені сохла… Іван Петрович, пройнятий жахом, привіз із області кількох авторитетних спеціалістів. Ті оглянули масив і розвели руками…

— Треба було думати, з людьми тутешніми радитись, Іване Петровичу, — сказали спеціалісти. — Хто це вас нараїв сіяти під полонинами кукурудзу на зерно?

Тоді Іван Петрович, аби уникнути величезної ганьби, сам дав пораду спеціалістам. Після вечері, перед якою вівця зламала ногу і її наче треба було дорізати, слізно попросив науковців мовчати про побачене. А на другий день домовився з пастухами і ті нагнали на кукурудзяний клин отару овець. Сам же полетів у район зі страшною вісткою, буцімто олені, косулі і дикі кабани геть понищили кукурудзу. І досі невідомо, чим закінчилася розмова за закритими дверима, але районному керівництву, яке із великим ентузіазмом організувало семінари з питань вирощування кукурудзи на підполонинських землях, така розв’язка припала до душі. У всякому разі, про березільську «королеву» більше не згадувалось.

І як не лютував з тих пір Іван Петрович на впертих бувальців горян, все ж їхнім порадам мусив кланятись. Стримано дякував, відпускав членів правління з миром до тих пір, доки його не осявала нова ідея. А це могло трапитися й через кілька годин.

Не давала Івану Петровичу спокою теперішня, як на його погляд, скромна посада. В молодому тілі — молодий дух. Його енергія, думав він, була розрахована на значно ширші обрії, аніж березільчанські. Проте зверху цього ніхто не помічав, треба було самому показатись. Та як розгорнешся, коли з усіх боків тиснуть скупі, проте суворі гори. Ось і кидало ним з крайності у крайність, тому і лихоманили розгарячілу голову фантастичні ідеї. Тут старання Івана Петровича угледіли угорі. Щоправда, не ті, на кого сподівався, а той, на кого горяни час од часу з шанобою показували пальцем уверх: «Тут, у горах, він найбільший газда. Дасть добру весну і тепле, довге літо — ми й царі. А забуде за нас — ладнай торбу…»

Саме цього року березільчани й стали царями. І такої можливості, аби показатись перед начальством, догодити йому у всьому — Іван Петрович розумів — більше не буде. І він не злився, а радів кожній перевірці з району, області, бо знав: вельмишановних менше всього цікавили поточні діла… Їх кликала сюди смачна гірська картопля, пахучі яблука, небувала чудо-капуста… Приймалося усіх незваних гучно, обдаровувалися щедро, посилалося навздогінці найкраще. І все від душі, щиро, задарма… Однак прийшов час звітуватися за врожай. Тут теж не довго мудрували. Іван Смик — ох і тямовитий же чоловік — запропонував списати дароване гостям на всеядну ферму Петра Граба. Все було б як по писаному, законно, чисто… Але хто знав, що Граб — цей непримітний, у всьому старанний, слухняний чоловік — раптом покаже копита…

І ось тепер, ніяково тереблячи в руках капелюх, Петро сидів перед головою. Іван Петрович, сердито сопучи, вкотре гортав зшиток документів, прискіпливо оглядав кожен папірець, підносив його на світло і пильно промацував очима з усіх боків, раз у раз вголос міркуючи про себе:

— Вони мене до темної доведуть, чесне слово, вони мені покажуть небо через решітку… Побий їх нечиста сила, це ж не люди, а спокусителі…

Спершу Петро задля годиться сумирно підтакував, але коли голова пекучим поглядом і його пронизав спідлоба, немов фальшивий документ, одразу присмирнів і вже сидів, як на розпеченій плиті.

— Марто, подьте лиш сюди, чорти би вам дітей хрестили! — раптом гаркнув на всю контору Іван Петрович.

Із бічної кімнатки прудко влетіла бухгалтерка Марта Бегешка — літня жінка, з великими, вічно переляканими очима.

— Я тутка, Іване Петровичу! Слухаю вас. Я тутка, кажіть… — засокорила перепуджено.

— Де ділися накладні на зерно?!

— Почім я знаю? Всі накладні я підшила в одну купку і поклала вам на стіл, — стенула плечима бухгалтерка.

— А я скільки разів говорив: на зерно документи складайте окремо! — визвірився голова й луснув п’ястуком по столу. — Вам, аби лиш де тільки змога мені свиню підставити. Я давно виджу, що всім очі мозолю, так і шукаєте, куди б мені шию засунути, аби задихнувся! Отоді вже легше зітхнете, гори вам з пліч упадуть!..

— Та… та… та… Я… я… до… по-по-порядку веду, — почала виправдовуватися Марта.

— От, от, я вас до порядку і приведу! — погрозив пальцем Іван Петрович. — Під двадцять чотири години звільню. Тоді побачу, куди дінетеся. Будете ви на полонині дикі гуси пасти й мене добрим словом згадувати, Я лиш увиджу, де собі на хліб заробите!..

Голова чим далі кипів гучніше. Марта забилася в закутину кабінету і, наче в пропасниці, тремтіла. Бідній жінці від остраху зовсім відняло мову. Вона по-риб’ячому ворушила губами і, як фокусник, крутила руками перед своїм носом, певне, намагаючись щось пояснити.

— Ідіть з очей, аби-м вас не видів, бо діти вам із сирітськими торбами підуть по світу! Чоловік ось свідок, — глянув Іван Петрович на Граба, як на рятівника.

Жінка, розмазуючи по обличчю сльози, покірно кивнула головою і стрілою пробила двері до бічної кімнатки.

Від щойно побаченого й почутого із грудей Граба одразу вивітрилося все тепле, ноги самі по собі почали брати дрижаки, а в роті