Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

дрібно вибивав на тамбурині, інший курив ладан, хто видзвонював дзвіночками. Тут були і араби в різнокольорових бурнусах, і крикливі греки з квітчастими хустками на головах, і мовчазні турки в чалмах. Продавалося все: канделябри, таці, кремінні рушниці і ятагани, перець, колеандра, помаранчі, парча, єдваб, шовк.

Хюсам подумав, що нема чого йому пробиватися далі, пізно прийшов. Притулився в ряді, поставив перед собою солом’яне крісельце, розклав на ньому свій дорогоцінний крам.

Крізь базарний знервований гармидер долинали уривки фраз, небавом Хюсам міг уже вловити їхній зміст: люди обурювалися, що на ринку ходять фальшиві монети, а піастри вичеканили з нещирого золота.

Напроти, біля дверей нужденного склепу, стояв крамар у смішній позі, ніби розіп’ятий, і лементував крізь сльози:

— Я ніколи не підвищував цін, але погляньте, погляньте, які мені гроші дають!

Хюсам скорботно похитав головою. Цього крамаря стамбульський кадій прибив сьогодні за вухо до одвірка крамниці — справедлива кара здирникам. Але ж як він міг не заправити подвійної ціни, коли гроші наполовину втратили вартість?

— Ось приїде султан, — не вгавав покараний, — і ми спитаємо, куди поділося золото, чому нам платять удвоє легшими піастрами.

З відчиненої кофейні долетів сміх. Якийсь софта розповідав анекдоти.

— Куди поділося золото? Він питає, куди поділося золото! А хіба йому невідомо, що трапилося недавно в Біюк–сараї? Покликав наш султан дервіша Алі–бабу і запитав його, в чому суть щастя на землі. Алі–баба відповів: «Їсти, пити і пускати вітри». Розсердився султан, посадив зухвалого дервіша до тюрми, аж раптом — о Всевишній! — у султана стався запір. Покликав знову сонцеликий Ібрагім дервіша і простогнав: «Якщо вилікуєш, дам за кожний спуск по мішку золота». Помолився дервіш добрим джинам, почав султан голосно пускати вітри, а казнадар за кожним разом кидає перед Алі–бабою по мішку з грішми. Тут вбігла валіде. «О сину мій, — закричала, — що ти робиш? Адже так продуєш усе царство!» А він питає, куди поділося золото…

Регіт у кофейні раптово змовк, кремезний чолов’яга вскочив до кофейні, схопив софту за коміра. Той вирвався і зник у натовпі.

Хюсамові не було смішно. Він із болем поглядав на свої вироби, яких ніхто не брав, бо хто ж візьме, коли гроші султан справді проциндрив?

Народ усе більше хвилювався, гомонів. Чекали на приїзд Ібрагіма.

Біля султанського палацу тим часом чинилася не менша веремія, ніж на базарі. Із самого ранку біля головних воріт ліворуч стояли вишикувані кінні спаґії, ті, що служили султанові за землі, — тімаріоти і заїми; праворуч — яничари. Очікували на виїзд султана. Повинна була відбутися церемонія цілування султанської мантії.

Падишах довго не з’являвся. Врешті відчинилися ворота, але замість нього вийшов начальник охорони султанського плаща, перед собою на дрючку він ніс Ібрагімову шубу.

Здибились враз коні спаґіїв, обурені комонні готові були ринутися у ворота і вчинити розправу над султаном за ганьбу, але тут почулася голосна команда яничар–аґи Hyp Алі: «До зброї», і спинилися спаґії. Розгублений капу–аґа[131] схопив у руки шубу і подав її для цілування алай–бегові. Той зблід від обурення і зневаги, і не знати, чим би все закінчилося, якби не закричали яничари:

— До падишаха! Хто поперед нас сміє цілувати султанську мантію?

Зчинилася буча, вартові капиджії побігли у двір доповісти Ібрагімові про небезпеку. Султан зачув підозрілий крик і тремтів усім тілом. Дізнавшись про причину яничарського бунту, він наказав негайно стяти голову церемоніймейстеру. Капу–аґа був страчений прилюдно, заспокоєні яничари юрбами подались до Бедестану відкривати замість Ібрагіма султан–мезади.[132]

Чорбаджі Алім ішов попереду своєї орти — бундючний, у дорогому кунтуші. Темним поглядом поводив на торговців, і вони нітилися, замовкали: на Бедестані знали звички найближчого соратника яничар–аґи.

З того часу, як Аліма призначили чорбаджієм, минуло кілька років. Він міцно увійшов у довір’я Hyp Алі, гроші щедро капали до його скарбниці, яку він тримав у багатого ювеліра на Бедестані. Щодень, щорік згасала жадоба воювати — інші перспективи всміхалися тепер лицареві. Знав Алім: при першій нагоді яничар–аґа стане великим візирем, а він тоді піде на його місце.

Та й не було рації при султанові Ібрагімові рватися до бою. Ті часи, коли достатки і славу яничари здобували на війні, пішли в небуття. Тепер посаду і звання можна було купити, а гроші кмітливим пливли звідусіль: хабарі приносили воїни, що викуплювалися від походів, і родовиті турки за право вступу до яничарського корпусу. Бо тут краща плата, ніж у спаґіїв, і кари, і смерть не такі страшні; комонних б’ють у п’яти, яничарів — по спині, комонних на палю саджають, яничарів топлять у Босфорі. Хабарі приносили і злочинці, яким у яничарському корпусі узаконювалися грабунки і вбивства. А вже справжнє багатство прибувало чорбаджієві на документи загиблих у боях воїнів.

Яничарам дозволили одружуватися і купувати землі. Казарми порожніли, воїни ставали власниками.

Алім не одружувався. Він вдовольнявся полюбовницями і утримував їх у розкішному конаку біля Ат–мейдану.

Чорбаджі прямував до воріт базару. Там, біля головної брами, над якою розпростер крила вибитий на камені візантійський орел, він стане поруч із Hyp Алі, проголосить відкриття базару, а потім вибере найкращі подарунки для коханок — діамантові намиста, єдваби, шовки.

Алім не помітив старого крамаря, що стояв за солом’яним крісельцем, на якому розкладені були коштовності. Хюсам прикипів до нього поглядом: де бачив це обличчя, чиє воно? І, напевно, вихователь і колишній приймак ніколи б не зустрілися, якби якийсь яничар не помітив майстерно вирізьбленого амулета, в сердечку якого горів діамант, списаний ледь помітною тонкою в’яззю. Яничарові очі жадібно блиснули, він глянув на стривоженого ювеліра, спитав:

— Звідки воно в тебе?

— Я… Я ювелір. Сам зробив…

— Ти — ювелір? — зареготав яничар. — Ювеліри там, на Бедестані, а ти злодій! Бо якби ні, то став би поруч зі своїми цеховими.

— Я не цеховий…

— То яке ти маєш право продавати такі коштовні речі поза цехом?

Алім повернув голову, зупинився.

— Що там?

Яничар пошкодував, що привернув увагу чорбаджія, тепер амулет дістанеться йому. Він притьмом сунув за пояса коштовність, і тоді закричав Хюсам:

— Віддай! О Аллах, я працював над ним сорок ночей!

Алім простягнув руку, яничар слухняно віддав чорбаджієві амулет.

— Ти звідки береш такі речі? — глянув Алім спідлоба на старого, він не впізнав його, бо й годі було впізнати: Хюсам висох, згорбився, обличчя втопилося в кудлатій бороді, тільки очі звідкись були Алімові знайомі.

Хюсам затрусився, простягнув обидві