Густав Майрінк - Білий домініканець

що ведуть у підвал. Коли двері падають з іржавих завіс, я бачу, як до мене плентає старий, і цієї миті прокидаюся. Чи справді я прокинувся? Переді мною у моїй кімнаті стоїть той таки старий, живий і дивиться на мене старечими згаслими очима.

Те, що досі тримаю в руках перо, підказує мені, що я не сплю і маю ясну голову.

«Здається, я вже десь бачив цього химерного незнайомця, — міркую я про себе, — але ж чому в цю добу року на ньому хутряна шапка з вухами?»

— Я постукав тричі в двері, ніхто не відповів, от я і зайшов, — каже старий.

— Хто Ви? Як Вас звати? — питаю я, спантеличений.

— Прийшов я за дорученням Ордена.

Якусь хвилю я розкидаю мізками, чи не примара це, бува, переді мною? Старече обличчя з тремтячою чудною борідкою так не пасує до жилавих рук трударя!

Якби те, що бачу, стояло б на картині, я б сказав, що її звідкись змальовано. Щось дивне є в пропорціях цієї людини! І великий палець на десниці скалічений! Це мені теж видається до болю знайомим.

Я потайки смикаю незнайомця за рукав, аби переконатися, що я не жертва галюцинації, і супроводжую цей рух жестом: «Прошу, сідайте!»

Старий анічичирк і стоїть, як пень.

— До нас прийшла звістка, що помер твій батько. Він був одним із нас. Згідно з законом Ордена тобі як його рідному синові випадає рушити його стопами. Я питаю тебе: чи скористаєш ти з свого права?

— Мав би за велике щастя належатися до того ж таки братства, за члена в якому був колись і мій батько, та я не знаю, до якої мети змагається Орден і яке його завдання? Чи можна мені дізнатися більше?

Згаслий погляд старого блукає по моєму обличчю:

— Хіба батько ніколи з тобою про це не говорив?

— Ож-то й воно. Натякав та й годі. Хоча з того, що у передсмертний час він одягнув щось на кшталт орденського вбрання, я можу виснувати, що він належав до якогось таємного товариства. Ось, мабуть, усе, що я знаю.

— Тоді я тобі розкажу… З несказанних давен на землі існує коло людей, яке рядить долею людства. Без нього давно зайшов би хаос. Всі великі проводирі народів були сліпим знаряддям у наших руках, адже вони не були висвячені на братчиків. Наше завдання полягає в тому, щоб знищити різницю між бідністю і багатством, між паном і наймитом, тямущими й невігласами, гнобителем і пригнобленим, і з тієї долини скорботи, яку називають землею, витворити рай, країну, де слово «страждання» буде невідомим. Тягар, під яким знемагає людство, — це особистий хрест кожного з людей. Світова душа розкололася на окремі створіння, через це постало таке безладдя. З многоти знову створити єдність, — ось чого ми прагнемо.

Нам служать чесні душі, та й жнива вже не за горами. Кожен має бути сам собі жерцем. Юрба дозріла, щоб скинути ярмо духовенства. Краса — єдиний Бог, якому людство відтепер поклонятиметься. Проте їй потрібні подвижники, які вказали б їй шлях до вершин. Тому ми послали в світ миследумний потік батьків Ордена, який пожежею запалить мізки людей, щоб спопелити велике божевілля, що його являє собою вчення індивідуалізму. Це буде війна всіх в ім’я всіх! З пустелі створити сад — це і є завдання, яке ми перед собою поставили! Хіба ти не відчуваєш, що все в тобі волає до дії? Чого ти сидиш тут і мариш? Вставай, рятуй своїх братів!

Миттю я запалююся, мов божевільний. «Що мені робити? — питаю я. — Кажіть, що мені робити! Я готовий віддати життя за людство, коли на те пішлось. Які умови поставить переді мною Орден, аби мені належатися до нього?»

— Сліпа покора! Забути про всі свої бажання! Завжди працювати на спільноту і ніколи для самого себе! Це шлях з пустелі многоти в благословенний край Єдності.

— А звідки я знатиму, що мені робити? — питаю, заскочений раптовим сумнівом. — Якщо мені судилося стати вождем, то чого я вчитиму?

— Хто вчить, той вчиться. Не питай мене про те, що я тобі накажу робити! Тому, кому Господь дає службу, він дає і розум. Іди і говори! Думки увіллються в тебе, цим не переймайся! Чи готовий ти дати клятьбу покори?

— Готовий.

— Тоді клади ліву руку на землю і повторюй за мною те, що я тобі скажу!

Як оглушений, я хочу скоритись і навіть нахиляюся вниз, але раптом мене охоплює ще більша недовіра. Я вагаюся, дивлюся…

Спогад проймає мене: обличчя старого, що стовбичить тут, впало мені у вічі на руків’ї меча з червоного залізняку, а скалічений палець належить волоцюзі, який одного разу впав мертвим на Ринковому майдані, вздрівши мене.

Я холону від жаху, але знаю тепер, що мені слід робити. Я зриваюся на ноги і кричу старому:

«Дай мені знак!» — і простягаю йому правицю для «потиску», якого навчив мене мій батько.

Але тепер переді мною вже не жива людина, а якийсь набір кінцівок, які висять на тулубі, як у колесованого злочинця! Над усім цим ширяє голова, відділена від шиї смужкою повітря з палець завтовшки, ще ворушаться вуста слідом за подихом… Бридка купа м’яса і кісток. Здригнувшись, я закриваю обличчя долонями. Коли знову відкриваю їх, привид зникає, але в просторі вільно пливе світляне кільце, а в ньому прозорі, виткані з блідо-блакитного туману риси старого в шапці.

Цього разу з уст примари виходить голос першопредка:

«Те, що ти зараз бачив, це уламки, частини корабля, що зазнав трощі, — вони плавають в океані минулого… З бездушних решток потонулих образів, з забутих вражень твого Духа лемуроподібні жителі безодні зліпили привид нашого Вчителя, щоб тебе змилити. Його тонким язиком завертали вони тобі порожні, пишномовні слова брехні, щоб заманити тебе в пастку, подібно до блудних вогників, у смертельну трясовину марних звершень, в якій до тебе вже загинули тисячі таких, як ти, і навіть ще більших од тебе.

«Самозреченням» звуть вони це фосфоричне світло, за допомогою якого їм вдається перехитрити свою жертву. Все пекло радіє, коли їм вдається запалити цим світлом першого-ліпшого простачиська, який їм повірив. Те, що вони прагнуть зруйнувати, — це вище благо, якого може доп’ясти істота: вічне усвідомлення себе як Особистості. Те, чого вони вчать, — це знищення, проте вони знають силу істини, і тому всі слова, які вони обирають, — істини! Та, хай там як, а кожна фраза, складена з них, є незглибима брехня. Там, де марнославство й жадоба влади