Густав Майрінк - Білий домініканець

міського музею, і пам’ятаю, як ми змучились і стомились, оглядаючи таке море старовинних, внутрішньо нам чужих речей. Як усе тут інакшилося! Кожна штука, що її я брав в руки, хотіла мені щось виповісти; неповторне життя струмувало з неї. Минуле моєї власної крові було в кожному предметі і ставало для мене дивною сумішшю теперішнього і колишнього.

Тут ще дихали люди, кістки яких давно пріли в могилах, мої предки, що їхнє життя я ношу в собі, мешкали в цих кімнатах, їхнє існування починалося тут з немовлячого пхинькання і закінчувалось атональним хрипінням, тут вони любили і журилися, тішились і сумували, їхні серця прихилялися до речей, які ще позосталися тут, такі, якими вони їх залишили. І якої речі не торкнуся, всі вони шепочуть про щось таємниче.

Тут таки стояла скляна кутня шафа з медалями у футлярах з червоного оксамиту, — золоті, вони й досі світились і блищали; зі срібними обличчями лицарів, почорнілими, наче смерть сповила їх у свій саван; усі вони лежали рядком, кожна річ з маленькою карбованкою, напис на якій вицвів і розплився, проте всі вони виливали нестримну жадобу: «Позбирай нас, ми мусимо триматися купи». Пристрасті, що їх я раніше ніколи не знав, пообсідали мене, запобігали й вимолювали: «Візьми нас, ми принесемо тобі щастя». Старий фотель з чудовими різьбованими ручками, самі достойність і спокій, підбивав мене помріяти в ньому, прикликаючи: «Я повідаю тобі, як воно було колись». Потім, коли я звірився на нього, мене здолала якась болісна, стареча, безсловесна туга, ніби я сів не в фотель, а впав у обійми сивої туги. Ноги мої обважніли і подубли, наче паралізований, який просидів тут ціле століття, вирішив звільнитися, перетворивши мене на свого двійника.

Що нижче я спускався, то похмурішим, суворішим і злиденнішим було все навкруги. Грубий, міцний дубовий стіл; замість вишуканого каміна — багаття; фарбовані стіни; циновані тарілки; іржава залізна рукавичка; кам’яний слоїк; тоді знову комірчина з заґратованим вікном; розкидані скрізь томи у пергаментних оправах, поїдені щурами; глиняні реторти, що в них колотили своє зілля алхіміки; залізний свічник; колби, на дні яких лишили по собі осад рідини: простір був ущерть повен безвідрадного світла людського існування, даремних надій.

Вхід до підвалу, в якому, далебі, ховалася хроніка нашого першопредка, ліхтарника Христофора Йохера, закривали важкі олив’яні двері. Про те, щоб дістатися всередину, годі було й думати.

Коли моя розвідка у надрах нашого будинку добігла кінця і я, відразу після довгої подорожі в царство минулого, знову дістався своєї кімнати, мене охопило відчуття, що весь з голови аж до пучок заряджений магнетичними впливами; притхла атмосфера нижніх кімнат ступала слідом за мною, наче зграя примар, які вирвалися на свободу з тюремних стін, бажання, що їх моїм предкам не пощастило сповнити за життя, виповзли на денне світло, прокинулись і наразі прагнули мене збурити, налягаючи на мене думками: «Зроби те, зроби це; там хтось ще не закінчив, тут спинився на півдорозі, бо я не засну, доки ти не довершиш цього за мене!» Якийсь голос мені підшіптував: «Сходи ще раз униз до реторт; я розкажу тобі, як роблять золото і готують філософський камінь; тепер-то я це знаю, а тоді дав маху — надто вже рано помер», — відтак я знову почув тихі слова впереміж зі схлипами, які, здавалося, виходили з жіночих вуст: «Скажи моєму чоловікові, що я завжди, попри все, його кохала, бо він не вірить цьому, він не чує мене зараз, адже я мертва, а тебе він зрозуміє!» — «Помстися! Вигуби нащадків її! Вбий її! Я скажу тобі, де вона. Не забувай мене! Ти спадкоємець, ти маєш обов’язок кровопімсти», — шипить гарячий подих мені у вухо, і мені здається, що чую, як бряжчить залізна рукавичка. — «Виходь у життя! Дізнавай! Я хочу ще раз глянути на землю твоїми очима!» — підштовхує з фотеля мене заклик спаралізованого.

Коли я виганяю цих примар зі своєї свідомості, вони, схоже, стають несвідомими частинками наелектризованого життя навколо мене, що його вбирають речі у кімнаті: не знати що тріщить у шафі; лежачи край стола, шелестить зошит; риплять дошки, наче на них стає чиясь нога; ножиці падають зі столу і одним кінцем стромляються в підлогу, — чисто танцівниця, що зіп’ялася на дзьобочки.

Сповнений хвилювання, я ходжу туди-сюди: «Це спадок мертвих» — відчуваю я. Запалюю лампу, бо спускається ніч, і темрява загострює мої почуття; привиди, як кажани: «Світло їх сполохає; їм не випадає спустошувати мою свідомість і далі!» Я змусив бажання померлих занишкнути, проте тривога примарного спадку шарпає мої нерви.

Я копаюся в шафі, щоб прогнати лихі думки: мені в руки потрапляє іграшка, що її батько подарував мені одного разу на Різдво: пуделко зі скляною накривкою і скляним дном; фігурки з бузини: чоловік і жінка, і поміж них змія. Коли клаптиком шкіри потерти скло, фігурки електризуються, сплітаються, відбігають одна одної, стрибають, липнуть, то догори, то донизу, а змія тішиться і звивається на різні лади. «Ці там усередині теж гадають, що живі, — єхидую я в душі, — а проте, рухаються вони лише завдяки якійсь всемогутній силі!» Утім, чомусь мені не спадає на думку, що цей приклад тичиться і до мене: жадоба вчинків раптом наскакує на мене, і я чомусь упевнююся на неї. Прагнення небіжчиків жити об’являється мені під іншою машкарою.

«Справи, справи, справи слід довести до ума!» — відчуваю я. — «Атож, воно-то так! Але не ті, які корисливо хотіли оборудувати предки, — так намагаюся переконати себе, — ні, я маю зробити щось значно більше!» Наче якісь зародки дрімали в мені, а тепер проростають зернина за зерниною: «Ти повинен вийти в життя, ти маєш звершити подвиги в ім’я людства, частиною якого ти є! Стань мечем у спільній боротьбі з головою Медузи!»

У кімнаті стоїть нестерпна задуха; я відчиняю вікно: небо висить, мов олив’яний дах, облягає непроникною чорною імлою. Ген-ген на обрії миготять зірниці. Дякувати Богу, надходить гроза. Уже кілька місяців не було ні краплі дощу, луки висохли і вдень ліси дрижать у тремтливих випарах знеможеної спрагою землі.

Я йду до свого рідного затону і збираюся писати. Що? Кому? Я цього не знаю. Може, списати капелану про те, що думаю поїхати і побачити світа?

Я застругую перо, сідаю, і мене миттю змагає втома; я опускаю голову на руки і засинаю.

Поверхня столу відлунює у такт моєму живцеві, згодом здається, що то не серце б’ється, а гупає молоток, і я уявляю, що стукаю сокирою в металеві двері,