Джордж Орвелл - 1984

ненависті»), і тепер вона безперервно лунала з телеекранів. Вона мала дикий, уривчастий ритм і була схожа не так на музику, як на барабанний бій. І коли під ритмічне тупотіння ніг у марші її горлали кількасот голосів, вона створювала досить гнітюче враження. Пролам вона сподобалася і стала конкурувати на нічних вулицях з досі популярною «Минули безнадійні мрії». О будь-якій годині дня і ночі Парсонсові діти виконували її з докучливою наполегливістю на гребінцях і туалетному папері. Вечорами у Вінстона було набагато більше клопотів, ніж раніше. Організовані Парсонсом добровольчі загони готували вулицю до Тижня Ненависті, вишиваючи прапори, малюючи плакати, встановлюючи на дахах держаки для прапорів і натягаючи поперек вулиці дроти для транспарантів. Парсонс хвалився, що лише один квартал будинків «Перемога» виставить чотириста метрів святкових декорацій. Парсонс поринув у свою стихію і сяяв як нова копійка. Груба праця і спека слугували для нього нагодою надвечір перевдягатися у шорти та безрукавку. Він був скрізь одночасно — штовхав, тягнув, пиляв, грюкав молотком, вигадував, усіх веселив та по-дружньому підбадьорював, поширюючи, здавалося, невичерпний запас гострого смороду поту з кожної складки свого тіла.

Несподівано по всьому Лондону з’явився новий плакат. На ньому не було написів, а просто була зображена страхітлива постать євразійського солдата трьох чи чотирьох метрів заввишки. З непроникним монголоїдним обличчям, у величезних чоботях, він крокував уперед, цілячись зі спертого на стегно ручного кулемета. Хоч під яким кутом дивитися на цей плакат, збільшене в перспективі дуло кулемета завжди цілилося тобі в обличчя. Плакат причепили на кожне вільне місце, на кожну стіну, їх було навіть більше, аніж зображень Старшого Брата. Пролів, зазвичай байдужих до війни, охопив один з їхніх періодичних загострень патріотизму. Ніби підхоплюючи загальну істерію, ракети вбивали ще більше людей, ніж зазвичай. Одна з них упала на переповнений людьми кінотеатр у Степні, поховавши під руїнами кількасот чоловік. Усе населення навколишніх кварталів вийшло на довгий нескінченний похорон, який за кілька годин перетворився на мітинг осуду й обурення. Ще одна ракета впала на пустир, де бавилися діти, і кілька десятків з них розірвало на шмаття. Це відразу викликало численні гнівні демонстрації, зі спаленням карикатурних образів Ґолдштайна, сотні плакатів з євразійським солдатом позривали й кинули у вогонь, а під час заворушень було пограбовано чимало крамниць. Потім поширилася чутка, що ракети спрямовували шпигуни за допомогою радіохвиль. Літнє подружжя запідозрили у шпигунстві на користь ворогів і підпалили їхній будинок, в якому вони й задихнулися.

Джулія і Вінстон, коли їм щастило усамітнитися у кімнаті над крамницею містера Чаррінгтона, рятуючись від спеки, лежали голі на незастеленому ліжку біля відчиненого вікна. Пацюк так більше і не повертався, але, мабуть через спеку, катастрофічно розмножилися клопи. Вони не звертали на них уваги. Байдуже, брудно було в кімнаті чи ні, все одно вона здавалася їм раєм. Приходячи, вони все посипали купленим на чорному ринку перцем, зривали із себе одяг і мокрі від поту кохалися, потім засинали, а коли прокидалися, то бачили, що клопи оговтуються, перегруповуються і готуються до контратаки.

Чотири, п’ять, шість — у червні вони зустрічалися сім разів. Вінстон відмовився від своєї звички за будь-якої години пити джин серед дня. Здавалося, йому це просто стало непотрібним. Він поправився, його варикозна виразка загоїлася, залишивши по собі лише коричневу пляму над щиколоткою, рано-вранці його вже не турбували напади кашлю. Життя перестало бути нестерпним, йому більше не хотілося корчити гримаси у бік телеекрана або на повний голос кричати прокляття. Тепер, коли вони мали надійний сховок, майже власний дім, їх навіть не дуже турбувало те, що вони нечасто зустрічалися, і то не більш ніж на одну-дві години. Для них мало значення лише те, що є ця кімната над крамницею старожитностей. Знати, що вона просто існує, було майже те саме, що й перебувати у ній. Ту кімнату вони вважали власним світом, уламком минулого, де могли гуляти вимерлі види. Містер Чаррінґтон, думав Вінстон, ще один вимерлий вид. Коли він підіймався нагору, то зазвичай на п’ять хвилин зупинявся поговорити з містером Чаррінгтоном. Здавалося, старий рідко або й взагалі ніколи не виходив з дому і майже не мав покупців. Його життя, що скидалося на життя привида, минало між маленькою темною крамницею і ще меншою кухонькою, де він готував собі щось поїсти і де поміж інших речей стояв неймовірно старий грамофон з дуже широким розтрубом. Схоже, він завжди був радий нагоді потеревенити. Блукаючи крамницею поміж усякого непотребу, довгоносий, в окулярах з товстими скельцями і зсутуленими плечима, поверх яких був накинутий оксамитовий жакет, він завжди мав вигляд радше колекціонера, аніж крамаря. Із млявим ентузіазмом він демонстрував ту чи ту дрібничку — корок від китайської пляшки, пофарбовану кришку від зламаної табакерки, фальшивий медальйон, у якому зберігалося пасмо давно померлої дитини — ніколи не пропонуючи, щоб Вінстон це купив, а просто давав нею помилуватися. Розмовляти з ним було те саме, що слухати дзеленчання старої музичної скриньки. З куточків своєї пам’яті він видобув ще кілька фрагментів призабутих віршиків. В одному з них розповідалося про двадцятьох чотирьох шпаків, в іншому про корову з надламаним рогом, а ще в одному про смерть бідолашного дрозда.

— Я подумав, це може вас зацікавити, — казав він із вибачливим сміхом, коли пропонував щось нове.

Але з кожного віршика він ніколи не міг пригадати більше ніж кілька рядків.

Вони з Джулією знали, — завжди про це пам’ятали, — те, що є зараз, не може довго тривати. Бувало, факт невідворотної смерті здавався майже таким відчутним, як дотик ліжка, на якому вони лежали, і тоді вони розпачливо пригорталися одне до одного, як прокляті душі, що хапаються за останній шматочок щастя, коли до фатального удару годинника залишається всього п’ять хвилин. Але бувало також, коли їм здавалося, що вони не лише перебувають у безпеці, а й що це ще довго триватиме. Їм ніщо не загрожує доти, доки вони залишатимуться у цій кімнаті. Діставатися сюди важко й небезпечно, але кімната — їхнє святилище. Вінстон відчував щось подібне, коли зазирав усередину прес-пап’є, йому тоді здавалося, що туди можна проникнути й коли там опинитися, то можна зупинити час. Вони часто мріяли про можливість порятунку. Їхнє щастя триватиме нескінченно довго, і вони до останніх днів життя зможуть бути разом, так само як зараз. Або що Катаріна помре, і всілякими хитрощами Вінстон і Джулія зможуть отримати дозвіл на шлюб. Або що вони разом вкоротять собі віку.