Джордж Орвелл - 1984

настільки жахливе, що він навіть не міг поглянути на нього. Уві сні його завжди опановувало відчуття, ніби він сам себе обманює, бо в глибині душі знає, що насправді було за тією стіною темряви. Здавалося, він навіть міг витягти звідтіля те щось, але це вимагало величезних зусиль, так ніби вивертати назовні свій мозок. Він щоразу прокидався, так і не дізнавшись, що то було: але він усвідомив, що воно якось пов’язане з тим, про що говорила Джулія, коли він її урвав.

— Пробач, — сказав він. — Це пусте. Я просто не люблю пацюків, от і все.

— Не турбуйся, любий, ми не станемо тут терпіти цю мерзоту. Перед тим як іти звідси, я ганчіркою заткну їхню нору. А коли прийдемо сюди наступного разу — принесу цементу, і ми надійно забетонуємо їх у стіні.

Він уже встиг трохи оговтатися від нападу паніки. Трохи присоромлений, він сів в узголів’ї ліжка. Джулія підвелася, вдягла свій комбінезон і приготувала каву. Пахощі, що ширилися від каструлі, були такими сильними і звабливими, що вони зачинили вікно, аби, почувши цей запах, ніхто ззовні не зацікавився ними. Але ще кращою за смак кави була та особлива шовковистість, що їй надавав цукор — за роки користування сахарином Вінстон майже забув про нього. Джулія блукала кімнатою, засунувши одну руку до кишені, а в іншій тримаючи шматок хліба з намазаним на нього джемом, її погляд байдуже ковзав полицею з книжками, вона показувала, як ліпше відремонтувати розсувний стіл, з розгону сідала у подерте крісло, щоб з’ясувати, чи зручно у ньому сидіти, і з поблажливим здивуванням роздивлялася безглуздий годинник з дванадцятигодинним циферблатом. Вона принесла до ліжка скляне прес-пап’є, щоб роздивитися його у кращому освітленні. Він узяв його в неї з рук, як завжди вражений м’якою, прозорою, наче вода, поверхнею скла.

— Як ти думаєш, для чого це? — запитала Джулія.

— Думаю, ні для чого, тобто я маю на увазі, що навряд чи його використовували для чогось конкретного. Цим воно мені й подобається. Це маленький уламок історії, який вони забули змінити. Це послання з історичної давнини — якби ж знати, як його прочитати.

— А он та картина, — вона показала на гравюру на протилежній стіні, — їй також сто років?

— Більше. Думаю, їй не менш ніж двісті. Точно не вгадаєш. Сьогодні неможливо визначити, коли що було виготовлене.

Вона підійшла, щоб краще роздивитися гравюру.

— Ось тут та зараза вистромила голову, — сказала вона, стукнувши черевиком по панелі якраз під гравюрою. — Що це за місце? Я вже десь його бачила.

— Це церква, принаймні колись була церквою. Вона називалася Собором Святого Климента Данського. — Він згадав уривок віршика, якого навчив його містер Чаррінґтон, і напівностальгійно продекламував: —«Помаранчі і лимони, Сент-Климента кажуть дзвони!»

І, на його подив, вона продовжила:

Віддавай три фартінги, кажуть дзвони Сент-Мартіна, А Олд-Бейлі все бубнить, віддавай мені їх вмить!

— Я не пригадую, як там далі. Але пам’ятаю, як закінчується: «Запалю я свічку — час тобі у ліжко. А візьму ножа — прощавай твоя душа».

Це були наче дві частини пароля. Але мав бути ще один рядок після «А Олд-Бейлі все бубнить, віддавай мені їх вмить!» Можливо, якщо добряче напосісти на містера Чаррінґтона, він таки зможе його пригадити.

— Хто тебе цього навчив? — запитав він.

— Мій дід. Коли я була малою, він мені його розказував. Його розпорошили, коли мені було вісім — коротше кажучи, він зник. Цікаво, що таке лимон, — несподівано додала вона. — А от помаранчі я бачила. Такі круглі жовті фрукти з товстою шкіркою.

— Я пам’ятаю лимони, — пригадав Вінстон. — У шістдесятих їх було повно. Вони були такі кислі, що лише від самого їхнього запаху вже починалася оскома.

— Б’юся об заклад, що за картиною живуть клопи, — сказала Джулія. — Коли-небудь я зніму її зі стіни й добре вичищу. Гадаю, нам час іти. Мені треба змити косметику. Як тоскно! А потім зітру з тебе помаду.

Вінстон ще кілька хвилин лежав на ліжку. Почало сутеніти. Він повернувся до світла й лежав, розглядаючи скляне прес-пап’є. Його більше цікавив навіть не сам уламок коралу, а внутрішній простір скла. У ньому була глибина, а проте воно було прозорим, наче повітря. Здавалося, поверхня скла — це наче веселка в небі, яка охоплює крихітний світ з власною атмосферою. Йому здавалося, ніби він навіть може проникнути в неї, і що насправді він уже перебуває там, усередині, разом з ліжком із червоного дерева та столом із розсувними ніжками, і годинником, і гравюрою, й самим прес-пап’є. Прес-пап’є — це кімната, в якій він перебуває, а корал — це їхні з Джулією життя, замкнені у вічності усередині кристалу.

Розділ 5

Зник Сайм. Уранці він не прийшов на роботу: кілька людей легковажно обговорювали його відсутність. Наступного дня про нього вже ніхто не згадав. На третій день Вінстон пішов до вестибюля Департаменту Записів поглянути на дошку оголошень. Там висів список Шахового Комітету, куди Сайм також входив. Він був майже таким, як і раніше, — ніхто не був викреслений, — але в ньому бракувало одного прізвища. Цього було досить. Сайм перестав існувати: його ніколи не існувало.

Стояла спека. У кімнатах у глибині лабіринтів Міністерства, що не мали вікон і в яких кондиціонувалося повітря, температура була більш-менш нормальна, але на вулиці бруківка аж обпікала ноги, і в години пік у метро стояв нестерпний сморід. Приготування до Тижня Ненависті були у повному розпалі, і службовці всіх Міністерств працювали понаднормово. Процесії, мітинги, військові паради, лекції, виставки воскових фігур, покази фільмів і телепрограм — усе це треба було організувати, треба було поставити стенди, розвісити портрети, вигадати гасла, написати пісні, поширити чутки, підробити фотографії. Підрозділ Джулії у Департаменті Художньої Літератури звільнили від виробництва романів і перекинули на виготовлення серій памфлетів про жорстокість ворога. На додаток до своїх звичайних завдань, Вінстон щодня тривалий час переглядав статті «Таймсу» і змінював та поліпшував нові публікації, які мали цитуватися у промовах. Пізно вночі, коли на вулицях кишіли юрби галасливих пролів, місто немов починало лихоманити. Ракети падали частіше, ніж будь-коли, а іноді десь далеко лунали страхітливі вибухи, які ніхто не міг пояснити і про які ширилися дикі чутки.

Уже було створено нову мелодію для головної пісні Тижня Ненависті (її називали «Піснею