Світлана Талан - Розколоте небо

справі СВУ у Харкові почалися судові процеси. Ось так! А чи правда то – не знаю. Розповідаю тобі те, що почув від людей. За що купив, за те й продаю! – хитро посміхнувся Данило.

– Скажи мені, Даниле, чи в усіх колгоспах такий безлад, як у нас? Якби не жінки, то за зиму вимерзла й видохла б уся скотина колгоспна. Вони організували й годівлю тварин, і соломи з дому нанесли, й дрова тягали.

– Таке саме всюди. Справа нова, потрібно було до неї залучати справжніх господарів, як ти, наприклад. А де такі люди? Хто в засланні, хто вчасно розпродав усе і подався у світи шукати іншої долі, а хто залишився одноосібником, до останнього плекаючи надію й надалі працювати на своїй землі. Нема господарів у комунах, немає, – Данило скрушно похитав головою. – Понасилали партійних керівників, які вміють лише командувати, та й то переважно з Росії. Можливо, вони й були добрими бійцями у громадянській, але ж вони не знають сільських мешканців, не відають, чим живе та дихає село. А голів колгоспів із кого вибрали? З бідняків, які не вміють дбати про худобу, бо її не мали. А прийде посівна? Що вони робитимуть, якщо не мають ніякого досвіду? Втім, це лише мої роздуми.

– Все правильно ти кажеш, Данило. Так воно і є.

– Не встигли організувати колгоспи, – продовжив бандурист, – як люди почали звідти тікати.

– Як то?

– Пишуть масово про вихід, – пояснив старий.

– Я чув про таке одним вухом, але не повірив, – зізнався Павло Серафимович.

– І їм дозволяють?

– Раніше про вихід із колгоспу не могло йти мови, а після статті Сталіна пом’якшилося керівництво. Звичайно ж, умовляють не робити цього, як можуть, агітують, лякають великими податками, але ж, за законом, не мають права заборонити.

– Тихо! – сказав Павло Серафимович. – Здається, хтось прийшов.

Двері розчинилися, і до хати завітали Варя й Ольга. Жінки привіталися, а старша донька почала з порога:

– І дістався ж мені чоловік! – сказала обурено. – Що Іван без мізків, що свекор із своєю старою!

– Що ще трапилося? – запитав батько.

– Від людей почула, що у сусідніх селах цілими сім’ями виходять з колгоспів. Кажу своїм дурням: «Ідіть пишіть заяви та приведіть мені худобу назад», бо й так щодня ходжу її годувати.

– І що я вам казав? – Данило торкнувся руки Павла Серафимовича.

– І що вони на те? – поцікавився батько.

– А нічого! – розвела руками Ольга. – «Не будемо нічого писати! Ти нам не указ!» – кажуть. Ото й уся розмова.

– А є ще бажаючі вийти з колгоспу? – запитала Варя.

– А хіба ж нема?! Є!

– І багато таких?

– Вистачає, – відповіла сестра. – Я можу зрозуміти Олесю, бо у неї чоловік комсомолець, на неї теж люди дивляться. А мої? З них уже тирса сиплеться, а вони у той колгосп пруться! А мій Іван – слимак! За ними повзе. Безхребетний!

– Бойова у тебе, чоловіче, донька, – зауважив бандурист.

– Так! Рідна кров! – з гордістю промовив Павло Серафимович і опустив очі. Він не хотів, щоб доньки побачили смуток у його очах, бо знову згадав сина.

Розділ 32

І знову надзвичайна термінова нарада. Лупіков мав припущення щодо її теми. Не з чуток знав, що стало неспокійно у селах. Вбито кількох членів ДПУ. Колгоспники почали масово писати заяви про вихід із колгоспів, а на носі посівна кампанія. До того ж потрібно упорядкувати землі. Колгоспні наділи складалися переважно з невеликих клаптів, які знаходилися найчастіше біля самих садиб селян. Як їх обробляти, коли пришлють техніку? Потрібно зробити так, щоб земельні наділи були більш-менш в одному місці. Викличеш колгоспника, запропонуєш йому землю в іншому місці, не біля хати, а він тобі одразу заяву на стіл! І не втовчеш у їхні порожні голови те, що трактор або косарка не може літати, щоб дістатися того невеликого клаптика, який знаходиться десь поміж їхніми городами. Щоправда, є свідомі колгоспники, але таких небагато. Стомилися вже з сажнем бігати й міряти землю. Стільки роботи в колгоспі, а ще – безкінечні наради. Хоча й без них не обійтись. Тут все роз’яснюють, вводять у курс справ.

Іван Михайлович скоса поглянув на Кузьму Петровича, який сидів ліворуч. Однопартієць уже тримає олівця та аркуш паперу напоготові. Парторг Лупікова майже влаштовував. Майже. Щербак – чесна, порядна людина, чітко виконує всі вказівки його та вищого керівництва, йому можна довіритися, на нього можна покластися. Але щось у ньому було не так! На передову, у бій такі не рвуться. Вони спочатку все ретельно обдумують, навіть вагаються, а потім приймають рішення. А потрібно діяти рішучіше, іноді навіть рубати з плеча, як ось він, Лупіков. Трішки не вистачає твердості Кузьмі Петровичу. Ось і зараз доповідач вказує на те, що потрібно сміливо відстоювати завоювання та досягнення радянської влади.

– Куркулі залишилися, – лунало голосно зі сцени, – як останній оплот капіталізму. Яка з них користь? Лише шкода. Вони свідомо саботують усі заходи радянської влади, тероризують сільських активістів. Хто вбиває членів ДПУ? Не свідомий колгоспник, а його ворог – куркуль!

Як і здогадувався Лупіков, доповідач розповів про збройні виступи у деяких селах, про вбивства працівників ДПУ, які відбулися не без участі куркулів.

– Куркулі всіляко намагаються підпорядкувати своєму впливу бідняків та середняків. Ми з вами повинні не допустити цього! На що розраховують ці кровопивці? Вони хочуть відновити старі капіталістичні порядки. Але ми з вами цього не допустимо! – палко промовив виступаючий, і зала зірвалася бурхливими оплесками однопартійців. – Нас не залякати і не спинити! – продовжив доповідач, коли стихло. – Ми й надалі будемо проводити політику, спрямовану на ліквідацію куркуля як класу. І тут я хочу вам сказати, а ви запишіть, що наша Комуністична партія не піде ні на які умови співпраці з ними. Будемо й надалі керуватися вказівкою нашого великого вождя Володимира Ілліча Леніна про те, що миру радянської влади з куркулем бути не може, що… – чоловік дістав аркуш паперу, начепив на носа окуляри, дав команду: – Пишіть цитату: «Ми стояли, стоїмо і будемо стояти в прямій громадянській війні з куркулями. Це неминуче». Записали? – він поглянув у зал поверх окулярів.

Після закінчення наради їм усім роздали циркуляри, де був наказ зниження темпів колективізації, бо є реальна загроза селянських війн.

«Ось і вирішуй сам на місці, що з тими куркулями робити», – невдоволено думав Лупіков, повертаючись додому.

Розділ 33

Кінець квітня приніс із собою і веселе цвірінчання горобців, і монотонне гудіння волохатих бджіл, і жваве ґелґотіння гусей на