Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Я ледве допленталася додому.  
Кожен крок давався важко, ніби тіло стало свинцевим. У голові гуділо, а всередині все зжималося від болю і втоми.  
Коли я дісталася квартири, перше, що зробила, – взяла градусник: 37,2. Ну звісно...
Я ковтнула таблетку від головного болю і, навіть не переодягаючись, завалилася в ліжко.  
Сон прийшов миттєво. Мені снився Арсен. Його гарячі руки обхоплювали мої груди, пальці зжимали, дражнили. Губи ковзали по шиї, залишаючи пекучі поцілунки. Він стискав моє волосся, змушуючи закинути голову, змушуючи відчувати. Я стогнала, впиваючись у його плечі. Цей сон був надто реальним.  Я відчувала його.  
Прокинулася різко. Серце калатало. Дихання було збите. Тіло ще горіло від збудження. А потім — спогади про вчорашній вечір. І огидне почуття всередині. Ненависть.  
До нього.  
До себе.  
Я видихнула, витерла обличчя долонями і змусила себе встати.  
Треба на роботу. Білий верх, чорний низ. Акуратна гулька. Трохи макіяжу – тільки щоб приховати сліди втоми.  Дзеркало відображало спокійну, стриману версію мене.
 Тільки очі… Очі все одно зраджували.  
Я дісталася офісу і, ще не встигнувши перейти хол, побачила його.  
Арсен. Він стояв біля рецепції, усміхаючись до дівчини, яка там працювала. Гарний, впевнений.  
Моє тіло напружилося.  
Груди стисло від болючих спогадів.  
Я відвернулася і швидко рушила до ліфта.  
Тільки б не зупинятися. Тільки б пройти повз.  
Але за спиною почулися кроки.  
— Карина!  
Я зціпила зуби.  
Арсен йшов слідом.  
— Карина! — його голос пролунав чітко, впевнено, але з нотками роздратування.  
Я зробила вигляд, що не чую. Просто швидше зайшла в ліфт, натиснула кнопку нашого поверху.  
Тільки б двері закрилися швидше. Але ні.  
Я почула кроки.  
І ще до того, як встигла зітхнути з полегшенням, Арсен зайшов усередину. Двері зачинилися. Ми залишилися наодинці.  
Я стиснула пальці, дивлячись перед собою, ніби в дзеркальній поверхні ліфта можна знайти відповіді на всі питання.  
А він просто стояв поруч. Його аромат просто зводив мене з розуму. Я відчула, як моє серце прискорюється, але змусила себе не видавати жодної емоції.  
Арсен зітхнув.  
— Ти швидко знайшла заміну, — сказав спокійно, навіть насмішкувато.  
Ось воно що…
Я повільно повернула голову і подивилася на нього.  
У його погляді — упевненість, невдоволення, ледь помітний виклик.  
Я зрозуміла, що він говорить про того чоловіка в клубі.  
Цікаво, а блондинка тебе не хвилює?
Я не стала говорити про те, що бачила його в обіймах іншої.  Не стала питати, що він шепотів їй у вухо, коли вів до ВІП-ложі. Не стала принижуватися. Я просто мовчки слухала його.  Арсен продовжував:  
— Я думав, ти не така…  
"Не така?.."  
Хотілося розсміятися.  
Але я стрималася.  
Дочекавшись, коли ліфт зупиниться на моєму поверсі, я спокійно подивилася на нього.  
— У мене робота, Арсене, — м’яко, без емоцій. — Маю працювати.  
Не обертаючись зробила крок уперед.  
Вийшовши з ліфта лише відчула на собі його пристальний погляд.  

_____

На роботі було важко зосередитися. Думки знову і знову поверталися назад, вони вчепилися у свідомість, наче реп'яхи.  
"Чому він узагалі мене зупинив? Навіщо ця сцена?"  
Я розуміла: якби йому було байдуже, він би просто мовчки пройшов повз. Але розуміння цього не приносило ніякої радості. Я не хотіла більше думати про нього.  
Він просто грається.
Ця фраза пульсувала в голові.  
Я знала: у нього таких, як я, було багато.  
Таких, які чекали, сподівалися, вірили, що з ними буде інакше.  
Але все закінчувалося однаково.  
Тому я відкинула все зайве.  
Головне зараз — робота. Віддати борги. Мати за що жити.  А не ламати голову через чоловіка, який просто мене використовує.  
Я вп’ялася поглядом у документи, змусила себе зосередитися. І більше не думати про Арсена.  

_________

— Ой, Карина, ну скажи, хіба це не ідеально?  
Олена підперла щоку рукою і мрійливо дивилася перед собою.  
Ми сиділи в невеликому кафе біля офісу, де завжди було трохи душно через кількість людей і пахло кавою та гарячими круасанами.  Я зробила ковток зеленого чаю, намагаючись не закотити очі.  
— Про що ти?  
— Ну, ось це все! Книги, де чоловік владний, холодний, усіх тримає на відстані, але тільки до неї… — вона змовницьки глянула на мене. — І от вона з'являється в його житті, і він стає іншим! Розумієш?  
Я втомлено зітхнула.  
— Ні, Олено, не розумію.  
— Ну чому?!  
— Бо в реальному житті такі чоловіки живуть, як хочуть. А наївних жінок просто використовують для своїх ігор, — сказала це спокійно, без злості, але десь усередині відчула, як все стискається.  Перед очима на мить сплив образ Арсена.  Його самовпевнений погляд, ледь помітна посмішка, коли він говорить щось таким тоном, що неможливо зрозуміти: жартує він чи серйозний.  Як він може наголосом одного слова змусити тебе думати про нього цілий день. Як його дотики змушували забувати про все на світі.  
— Ти просто ще не зустріла такого чоловіка, — не вгамовувалася Олена. — Вони по-справжньому закохуються лише раз, і якщо вже закохався — він все, він бере відповідальність за жінку!  
Я не стрималася і закотила очі.  
— Так, звичайно, — кивнула я. — А ще вони купують їй сукні, водять у ресторани, а потім спокійно можуть провести ніч із іншою, бо «чоловіки такі».  
Олена зітхнула:  
— Ти занадто цинічна.  
Я посміхнулася, але в цій посмішці було щось гірке.  
— Ні, просто бачила таке в житті.  
І хотіла б забути.  
— Слухай, я тобі скину одну книгу, от побачиш — це дуже збуджує! — захоплено сказала Олена, коли ми виходили з кафе.  
Я насупилася.  
— Не треба мені скидати.  
— Та чого ти така? Це ж просто книга!  
Я мовчки піднялася сходами, намагаючись не слухати її, але Олена не замовкала:  
— Там головний герой — бізнесмен, дуже багатий, усі його бояться. Він може зламати людині життя одним дзвінком! І ось з’являється вона — звичайна дівчина, яка працює на нього. Він її одразу помічає, але довго мучить…  
Я стиснула губи, намагаючись не реагувати.  
— Він змушує її приходити до нього в кабінет у будь-який час. Вона тремтить від хвилювання, а він просто дивиться на неї своїм важким поглядом і наказує: «Закрий двері на ключ».  
Я закотила очі.  
— Олено…  
— Слухай далі! — вона аж світилася від задоволення. — Він починає її ревнувати, але не каже прямо. Просто карає її: дає більше роботи, змушує залишатися допізна. А потім одного разу…  
— Олено, досить!  
— Але ж це гаряче! Ну погодься, що така влада збуджує!  

Я зупинилася перед входом до офісу і глибоко вдихнула.  
— Не всі люблять, коли ними граються.  
І перш ніж вона встигла відповісти, я увійшла в приміщення і попрямувала до свого столу.  
Настав час повернутися до роботи.  
Я змусила себе зосередитися, бо врешті-решт жити треба за щось, а не витрачати дні на порожні ілюзії.