Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Мій погляд мандрував залою, вишукуючи його. Так, я розшукувала Арсена.  
Та його ніде не було.  
Мелодія в моїх грудях вторила такти, миготливе світло дратувало очі, а алкоголь приємно затьмарював розум. Відчувала легку хмільність, яка додавала сміливості.  
— Тут дуже галасно, — чоловік, що танцював зі мною, наблизився.  
Його голос був низький, трохи захриплий, з ароматом дорогого віскі та парфумів.  
— Підемо в тихіше місце?  
Поглянула на нього: йому було біля сорока, самовпевнений, у дорогому вбранні, погляд втомлений, але хижий. Не мій типаж, але чи має це значення зараз?  
— Добре, — відповіла я, навіть не задумуючись.  
Він взяв мене за руку і повів.  
VIP-ложа була просторою, оздобленою темним деревом і шкірою. На стінах — приглушене світло, м’які дивани, прозора пляшка якогось дорогого алкоголю на столі. Тут було тихо, чути було лише глухі баси, що доносилися з головного залу.  
Чоловік опустився на диван, розслаблено, ліниво, і жестом показав, щоб я сіла поруч.  
— До речі, я Ігор, — сказав він, вдивляючись у мене.  
— Карина, — відповіла я і наблизилася.  
Я не думала.  
Я просто схилилася і поцілувала його.  
Його губи були теплі, м’які, він відповів на поцілунок, але не прагнув більшого.  
Він не зім’яв мене в обіймах, не схопив жадібно за талію, не сп’янів від мене.  
Не як Арсен.  
Я посилила поцілунок, намагаючись заглушити цей біль у собі.  
Але все було не так.  
Не ті губи.  
Не те дихання.  
Не ті доторки.  
Мене накрила хвиля розчарування. У грудях щось завмерло, а потім схлопнулося, як розбита склянка.  
Очі запекло, я зрозуміла, що ось-ось заплачу.  
"Що я взагалі роблю?"  
Я відштовхнула його.  
— Що таке? — запитав Ігор, здивовано хитаючи головою.  
Але я не відповіла.  
Просто різко встала і вибігла з ложі.  
І тоді я його побачила.  
Арсена. 
Він стояв неподалік, спостерігаючи за мною.  Його темний погляд пронизував наскрізь, губи трохи стиснуті, ніби він стримує щось. Від його погляду по тілу пройшов жар.  
Я завмерла.  
В голові все ще звучала єдина думка: "Що я наробила?"  
Я не пішла до нього. Не стала щось пояснювати. Не стала виправдовуватись.  
Він же сам був у тій VIP-ложі, сам пригортав ту білявку, сам гладив її тіло, сам вів її подалі від усіх.  
Яке він має право дивитися на мене ось так?  
Що він хоче почути?  
Я розвернулася і побігла. Швидко, майже не дивлячись під ноги. Клубні вогні миготіли перед очима, повітря було важким, наповненим змішаними ароматами парфумів, алкоголю і чийогось дешевого тютюну.  У голові бився пульс, всередині бурхав коктейль із злості, болю і розчарування.  
Я на ходу дістала телефон, пальці були тремтячі, але я натиснула кілька кнопок — викликати таксі.  
— Карина! — крикнула позаду Лєра, біжучи за мною.  
Я не зупинилася. Просто вийшла назовні, назустріч прохолодному нічному повітрю.  
— Карина, ти що, плачеш? — Лєра схопила мене за руку, обійшла спереду, намагаючись зазирнути в обличчя.  
Я швидко відвернулася.  
Очі пекло, сльози котилися вниз, і я ненавиділа себе за це.  
Я ж не хотіла плакати тут.  
Не хотіла ні перед ким показувати свою слабкість.  
— Не питай, — голос був тремтячий, я спробувала його вирівняти, але марно.  
Лєра дивилася на мене зі співчуттям, і від цього ставало тільки гірше.  
— Не проси мене залишитися, — додала я глухо, витираючи очі тремтячими пальцями.  
— Карин... — Вона хотіла щось сказати, але не встигла.  
Таксі зупинилося біля входу, я швидко відчинила дверцята і заскочила всередину.  
Коли авто рушило, я, нарешті, видихнула.  
Легше. На якусь мить стало легше. А потім все накрило. Хвиля розчарування, сорому, відрази до самої себе.  
"Як я дурна могла на щось надіятись?"  
"Як могла думати, що все ще щось означаю для нього?"  
Я сперлася головою на холодне скло, спостерігаючи за розмитими вогнями нічного міста, але перед очима все одно був він.  
Арсен. Його темний погляд. Його обійми, але не для мене.  Його руки, що гладили не мене.  
Я стиснула кулаки.