Володимир Миколайович Войнович - Малиновий пелікан

що пишеш не дарма, що когось твої тексти зачіпають, зворушують. Що якісь люди, прочитавши їх, можливо, стають трохи кращими, і цей лікар, який легко раніше погоджувався застосовувати свої психіатричні навики в боротьбі, припустимо, з політичними супротивниками режиму, з прочитанням моїх книг робить те саме, але не дуже охоче.

Ми розговорились з лікарем, і я запитав його, чи правда, що він працює в ЦРУ чи ФБР.

– А, зрозумів, – це ви наслухалися нашого пацієнта. Я – патріот своєї країни і з іноземними органами не співробітничаю.

– Зрозуміло, – сказав я, – співробітничаєте лише з нашими. А він, значить, бреше?

– Те, що він несе, це не брехня, а марення. Хіба не видно?

– Не знаю, – кажу. – Я ж не лікар.

– Та ж тут і не лікарю ясно. Типове параноїдальне марення з явними ознаками манії величності і переслідування. Видає себе за депутата Сидорова.

– Хто – він? Що ви! Не вірте. Депутат Сидоров надзвичайно освічена людина. Державний радник першого класу. Кандидат наук. Таку нісенітницю він казати не може.

– От-от, я це ж і кажу. Але він пред’явив посвідчення депутата, і мій санітар Василь стверджує, що саме його багато разів бачив по телевізору. Причому, як Вася каже, він його бачив одночасно в різних програмах у прямому ефірі.

– А може, це був його брат-близнюк? Чи декілька близнюків.

– Я зібрав довідки. У нього немає ніяких братів.

– М-м-м… – Я задумався. І раптом мене осяяло: – Якщо це не він і в нього немає близнюків-братів, це значить…

– Що? – пошепки запитав лікар і озирнувся.

– Те, – відповів я і також понизив голос до шепоту, – це значить… значить, його клонували.

– Не думаю, – заперечив лікар. – Присутність одночасно в різних реальностях – це ознака звичайної шизофренії.

– Не можу з вами сперечатися, я не лікар. Але не лише він сам себе, а мільйони глядачів одночасно бачать його на різних програмах у прямому ефірі.

– Авжеж, – сказав лікар, – сьогодні шизофренія стала масовим захворюванням, яким вражено дев’яносто відсотків нашого населення.

– Але це ж справжня пандемія, – сказав я. – З чого б їй виникнути?

– А ви не здогадуєтесь? – Іван Іванович насмішкувато поглянув на мене. Я позирнув на нього і раптом зрозумів те, в що ніяк не хотів вірити і над чим навіть, чистосердечно зізнаюсь, багато років насміхався.

– Невже американці? – запитав я, все ще намагаючись не піддатися своїй здогадці.

– Ну, а хто ж іще? – сказав Іван Іванович, і раптом я побачив, що він роздвоївся і переді мною стоять два Івани Івановичі, цілком однакові, й один із них сказав: «Ну, а хто ж іще?», а другий сказав: «А хто ж іще, крім них?» – «А що це з вами? Що це ви зблідли?» – запитав перший. «Може, вам все-таки галоперидольчику? Та не бійтесь, не зашкодить, він же підроблений», – запропонував другий. «Ну погляньте, – сказав перший. – Але коли що, ось про всяк випадок», – і простяг мені свою візитку. «Звертайтеся будь-коли», – сказав другий і також простяг мені свою візитку. Я взяв обидві і повернувся в машину.

– Що з тобою? – зустрівши мене, схвильовано запитала Варвара.

– А що? – запитав я.

– Ти якийсь блідий і весь тремтиш.

– Ану, заждіть! – підскочила Зінуля. – Так, дивіться сюди! Скільки пальців ви бачите?

– Два, – сказав я.

– Все ясно, – сказала вона, зітхаючи, і сіла на своє місце.

– Що? – запитала Варвара.

– Нічого особливого. Я йому показую один палець, а він бачить два.

– Ну, і що?

Зінуля нічого не відповіла.

– Я вас запитую, що це значить? – наполягала на своєму Варвара.

– Це значить, – неохоче сказала Зінуля, – що треба негайно в клініку. Не можна втрачати ні хвилини.

– Ну, так чого ж ми стоїмо? – захвилювалась Варвара. – Давайте уже якось поїдемо!

– Ну, як же ж ми поїдемо? – Зінуля розвела руками і ледь не заплакала. – Як же ми поїдемо, коли тут бачите що коїться? Перодери трикляті! Як же я їх ненавиджу!

Прогулянка

Цього разу я спав години півтори. При цьому сон мені снився якийсь подвійний. Наче я одночасно і тут, і там. Кепська ознака. Тільки шизофреникам, як я чув, сняться подвійні сни. Прокинувся, дивлюсь: всі мої попутники впали в сплячку. Паша схропує, наче кінь, поклавши голову на кермо, Варвара сопе, притиснувшись боком до спинки крісла, Зінуля, притулившись щокою до вікна. Я згадав, що було перед тим, як я заснув, і сам собі показав один палець, боязко очікуючи, що побачу два. Але побачив одного і подумав, що ж було перед тим, як я заснув? Чи я весь час спав і знову переплутав сон із дійсністю?

Доки я спав, знадвору нічого не змінилося. Але породілля в сусідній «швидкій» уже не кричить, а тільки стогне. В машині, з якої стирчав псих, що видавав себе за депутата, тиша, і лікар (я його бачу) дрімає поруч із водієм. У третій машині, де були або приснились мені цигани, також було тихо, а ось палаючий супермаркет мені точно не приснився, тому, що й зараз він горів. І пробка була справжня, але півтори години тому хвіст її закінчувався десь біля МКАДа, а тепер, як повідомили по радіо, дотягувався ледь не до Можайська. Тепер, навіть коли відновиться рух, пробка розсмокчеться не скоро. Водії, втративши надію, вимкнули мотори і фари. Довкола стало набагато темніше, на побляклому тлі ще яскравіше палав супермаркет, і полум’я його відбивалося на касках і суворих обличчях пожежників, що сиділи на землі через дорогу.

Я, доки усі сплять, вирішив розім’ятися. Вийшов надвір і пішов вздовж безконечної лінії автомобілів, що застигли один за одним. Пройшов буквально декілька кроків, і раптом ззаду хтось ляснув мене по плечу. Зізнаюсь, я здригнувся. Я дуже не люблю, коли хтось до мене підходить ззаду. Тим паче вночі. Я зупинився і повернув голову. Переді мною стояв і посміхався дивною посмішкою молодий чоловік у джинсах, шкіряній куртці і з кіскою, перекинутою через ліве вухо. Обличчя його мені настільки нагадувало одного типа, що викликало в мене запитання «невже?», але я все-таки сказав собі: «Не може цього бути».

– Здрастє, здрастє! Радий вас бачити, гуляючи, живого й без охорони. Петро Ілліч, мене звільнять з роботи, якщо дізнаються, що я зустрів вас і не взяв інтерв’ю.

– А ви хто?

– Кореспондент агенції «Рашен рев’ю».

– Американська агенція?

– Ні, найзвичайнісінька нашенська. Доморощена, ха-ха-ха! Назва для приваблювання публіки. Англійська назва викликає більше довіри. У нас же, коли бачать щось, написане кирилицею, не довіряють. Ось лавочка! Давайте присядемо, і я поставлю вам буквально пару