Кала Тор - Сповідь крізь епохи, Кала Тор

Повернувшись додому, я дізналася, що новий твір спричинив ще більший резонанс, ніж попередній. Його передавали з рук в руки, переписували від руки, цитували в колі однодумців. Дехто вважав його маніфестом, інші — небезпечним викликом владі. І поки я насолоджувалася останніми днями спокою, не підозрюючи, до яких масштабів усе це дійде, у різних містах уже почали з’являтися закриті зібрання.
Клуби прибічників загадкового Мейлана Монтіта збиралися в темних залах таверн, в розкішних вітальнях аристократів і навіть в скромних будинках купців, які прагнули змін. Люди сперечалися, обговорювали, будували теорії, вели дискусії, що дедалі більше нагадували змови. Хтось вірив, що автор — впливовий політик, який боїться відкрито виступити. Хтось запевняв, що за псевдонімом ховається ціла група людей.
А я, сидячи біля вікна з чашкою теплого чаю, лише посміхалася. Якщо б ці люди знали правду, вони нізащо не повірили б, що за іменем Мейлана Монтіта ховається молода баронеса, яка ще зовсім недавно боролася за власне життя в стінах монастиря. Але таємниця була частиною гри. І ця гра лише починалася.
Ранок почався з приємної звістки — Алекс приїхав.
Я вибігла йому назустріч, ледь стримуючи посмішку. Він стояв біля карети, з властивою йому бездоганністю — стримано елегантний, але з тим лукавим блиском в очах, який означав, що зараз буде якась витівка.
— Мелані, мила, досить відсиджуватися у своєму маєтку, — почав він, навіть не давши мені можливості насолодитися моментом зустрічі. — Ти молода, заможна, титулована. Пора вже з’явитися у вищому світі!
Я закотила очі й схрестила руки на грудях, очікуючи продовження.
— До речі, — Алекс зробив паузу, ніби між іншим, але я вже бачила, як його розпирає від нетерпіння. — Скоро бал у Дугласів. Я вирішив, що це чудова можливість познайомитися з місцевою знаттю.
О, я знала цей тон! Він не просто так наполягав на світському виході. Алекс прагнув витягнути мене із затворництва, і я бачила, як важливо йому, щоб я погодилася. Що ж, це була його гра — моєю ж була можливість його трохи підколоти.
— Гаразд, Алексе, я даю згоду, — зітхнула я театрально. — Але тільки заради тебе.
Його обличчя засяяло переможною усмішкою, але я не дала йому довго насолоджуватися своєю перемогою.
— Ох, знаю я тебе, хитруне, — примружилася я, — ти ж не просто так прагнеш потрапити саме на цей бал. Вся справа в міс Ліліт, чи не так?
Алекс удав, що мої слова його не зачепили, але по тому, як він трохи випрямив спину, я зрозуміла, що потрапила в ціль.
— Що, досі крига не скресла, братику? — я не змогла втриматися від задоволеної усмішки. — Вона ж твій ідеал, а ти її досі не зачарував?
Алекс зітхнув і відвів погляд у бік, ніби розглядаючи щось у дворі.
— Мелані, ти нестерпна, — пробурчав він, проте я бачила, як кутики його вуст смикнулися у посмішці.
— Але ж я права, — я схилила голову на бік, дивлячись на нього з удаваною серйозністю. — І знаєш що? Я вже обожнюю міс Дробот хоча б за те, що вона нарешті змусила тебе хвилюватися.
Алекс кинув на мене сердитий погляд, але потім розсміявся.
— Ти нестерпна, — повторив він, — але при цьому неможливо без тебе обійтися. Ну що ж, сестро, готуйся — тебе чекає бал. І, повір мені, я зроблю все, щоб ти не змогла сховатися в тіні.
— Подивимося, хто кого, братику, — зухвало підморгнула я.
Я відчувала, що цей вечір буде цікавим.
Бал, як і передбачалося, не виявився нудним.
Ми приїхали у супроводі мадам Делакруа — моєї компаньйонки, наставниці та, можна сказати, янгола-охоронця. Вона була однією з тих небагатьох, хто підтримував мене ще під час навчання, а потім і в монастирі, коли я боролася за життя. Її витонченість, спокій і проникливий розум робили її ідеальним супутником у світському заході.
Щойно ми переступили поріг бальної зали, я відчула, як на мене спрямувалися погляди. Деякі з них були сповнені зацікавлення, інші — неприхованої недовіри, а деякі навіть відвертого осуду. Джентльмени — охочі до нових облич, а тим більше до молодої та, як подейкували, досить заможної баронеси — проявляли неабиякий інтерес. Декого з них я вже знала з поетичних вечорів, де ми обговорювали літературу, памфлети та вірші.
А ось леді… Вони поглядали на мене так, наче я зайняла не своє місце, немов моя поява порушила давно встановлений порядок. Їхніх губ торкались стримані, натягнуті посмішки, але очі залишалися холодними, пильними, оцінюючими.
Та мені було не до їхніх колючих поглядів. Куди цікавіше виявилося підслуховувати уривки розмов у різних куточках зали. Тут, у гурті літераторів, захоплено обговорювали новий сатиричний твір, дехто навіть цитував окремі фрази, підсміюючись. Трохи далі, серед дипломатів та військових, хтось із пристрастю розмірковував, ким же може бути цей загадковий Мейлан Монтіт, автор, який встиг нажити собі і шанувальників, і ворогів.
Я відчувала, як у мені розгорається азарт. Власні слова, викладені на папері, тепер жили своїм життям, викликали суперечки, збурювали думки, а головне — змушували людей задумуватися.
"О, яка насолода — бути тінню, яка викликає бурю!"
Я ледве стримувала посмішку, прогулюючись залою, ловлячи обривки розмов і з величезним задоволенням слухаючи, як чоловіки сперечаються про те, що я написала, навіть не підозрюючи, що їхня невловима муза стоїть зовсім поруч.
В один момент у залі щось змінилося — немов невидима хвиля пронеслася серед гостей, збуривши загальний настрій. Леді зашепотіли між собою, їхні голоси наповнили простір збудженим гомоном, місцями спалахнули дзвінкі перлини сміху, віяла змахувалися частіше, а очі заблищали цікавістю.
Я уловила уривки фраз, що снували поміж голосів, немов нитки тонкої павутини:
— Невже він справді з’явився?..
— Кажуть, він красень, яких світ не бачив!
— Такий спокусник! Він може зачарувати навіть черницю.
— Але ж він у немилості... Чи це правда? Цікаво, він повернувся назавжди?
Я спантеличено кліпнула. Про кого вони говорять? Хто цей чоловік, чиє ім’я навіть не потрібно вимовляти вголос, аби викликати такий фурор?
Мене це застало зненацька. За рік усамітнення я зовсім випала зі світських пліток. Але хоч розмови і вирували, спокушаючи мене своєю таємничістю, ця буря виявилася швидкоплинною. Всього кілька хвилин — і все стихло, наче хто смикнув за непомітну мотузочку, припинивши виставу. Пані, які ще мить тому збуджено обмінювалися здогадками, повернулися до звичного стану стриманої граційності, лише іноді в куточках їхніх губ жевріли натяки на усмішки.
Я ще трохи постояла, намагаючись уловити хоч якусь зачіпку, але марно. Вирішивши не надто перейматися цим, я озирнулася в пошуках Алекса. Хотілося хоча б краєм ока впевнитися, що він тут, що з ним усе гаразд, що його холодний, розважливий розум взяв гору над поривами. Бо варто було міс Ліліт з’явитися в межах досяжності, як Алекс, здавалося, втрачав будь-яку обачність. Його зазвичай стримана натура поступалася місцем небезпечному азарту, а вчинки ставали різкими, іноді навіть необдуманими. Вишукуючи знайомі риси, сподівалась, що цього разу він не піддався своїм імпульсам… і водночас боялась, що саме так і сталося.