Ана-Марія Еріш - Серце вовка, Ана-Марія Еріш

Глава 22

Мої дні перетворилися на справжню казку. Поряд був неймовірний хлопець, якому я по-справжньому подобалася. І це мене ніби окриляло, адже Дрейк мене постійно підтримував.

Однак чомусь Делія не була в захваті від цього факту, адже їй він здавався якимось дивним, і від нього можна очікувати будь-чого. Проте цього разу я не прислухалася до її поради, бо вона точно помилялася стосовно нього.

А от Алекс довіряв Дрейку. Він казав, що я зробила правильний вибір. Я і сама так думала, адже він мені справді подобався. Я відчувала себе щасливою та в безпеці поряд з цим хлопцем.

Навіть у навчанні я значно покращила свої навички, і тепер тренувалася з усіма іншими, не забуваючи й про індивідуальні заняття. Адам же став якимось більш стриманим та закритим, намагаючись звести до мінімуму наше спілкування. Лише тренування, на яких ми перекидувалися парою слів. На тому все, нічого більше.

Ну, я навіть не здивувалася, адже цього хлопця просто неможливо зрозуміти. До того ж він з самого початку сказав, що не задоволений моєю присутністю в його житті. Але інколи мені було цікаво, який же він насправді. Коли ніхто не бачив. Складалося враження, що Адам щось намагається приховати від інших. Та мені немає бути до цього справи. Це його життя, і я не маю до цього відношення.

Сьогодні в нас був вихідний, але я весь день провела в тренуваннях, навіть не могла зустрітися з Дрейком. Ще б, з мене ж треба в найкоротші терміни зробити воїна, аби я могла хоча б себе захистити не лише магією. Те, що інші студенти вчили кілька років, я мала наздогнати.

Впавши на ліжко, я хотіла просто тихо та спокійно полежати, аби мене ніхто не чіпав. Я втомилася, хочу спати та їсти. Однак зараз сил не було абсолютно ні на що. Лише кулон, що пульсував в мене на шиї, хоч трошки додавав сил.

Я вже звикла, що ця річ постійно зі мною, і навіть якось привчилася приховувати її від інших. Думаю Делія та Алекс помічали, що в мене є якась прикраса, проте не цікавилися. А я ніби відчувала якийсь зв'язок зі своїми далекими родичами.

І тільки я вже збиралася заснути, як у вікно постукали. Так, от зараз я щось не зрозуміла, я ж живу не на першому поверсі. Та й хто це може бути?

Для того аби це дізнатися, треба підійти ближче. І яке ж моє здивування було побачити Адама, що ледве тримався за вікно. Було бажання не відчиняти його, але таки зробила цього.

- Ти що тут робиш? - спитала я.

- Хочу показати тобі одне місце, де ти зможеш трохи по практикувати свою магію. Без жодних стримувань та обмежень, - посміхнувся він. - Чекатиму на тебе на вулиці за десять хвилин.

- А через двері ти цього зробити не міг? - не розуміла я.

- Так не цікаво, та й може бути зайва увага, - відповів хлопець.

Ну що ж, здається в мене немає шансу відмовитися, адже він просто не питав. Тому я швидко перевдягнулася та спустилася на вулицю. Без зайвих слів він кудись повів мене через ліс.

От не люблю я такого, може хлопець вирішив позбутися від набридлої та вимушеної учениці. Але ні, це ж лише жарти, його тоді Алекс просто знищить. А це в плани Адама точно не входить.

Тому я просто тихо собі йшла поряд, очікуючи куди ж він мене нарешті приведе. Вже за кілька хвилин ми опинилися перед якоюсь не дуже високою горою, однак я досі не могла зрозуміти, що ж ми тут робитимемо.

- Так, тут треба йти дуже обережно, адже є великий шанс впасти і поранитися. Просто слідуй за мною, - попередив він.

Я ж тільки кивнула. Йти й справді було досить важко, адже постійно під ногами були каміння та різні гілки, а з моєю реакцією так тим паче. Хоч вона вже і покращилася, та все ще не достатньо.

В якийсь момент Адаму це набридло, тому він просто взяв мене за руку та потягнув за собою. І вже зовсім скоро ми опинилися посеред дуже високої печери з неймовірним озерцем посередині. Тут не було абсолютно ніякого освітлення, однак вода ніби випромінювала його. Неймовірна краса. Завдяки зору метаморфів для нас це все одно не склало ніякої проблеми.

- Це таємне місце, яке я дізнався лише завдяки пам'яті дракона, - прошепотів він. - Саме тут можна практикувати свою магію і не турбуватися, адже печера має якийсь особливий захист.

Він присів прямо на землю, чекаючи доки я зроблю те саме. Це вже якось починало навіть набридати, адже я дуже втомилося. Хочу поспати та відпочити, але ні, маю сидіти тут.

- Закрий очі й просто відпусти себе, - продовжував він. - Забудь про обмеження, дозволь твоїй магії зірватися.

Ну, це буде не так вже й просто зробити. Але я все ж постаралася відпустити свою магію. Та я боялася її, адже вона стільки раз виходила з під контролю. І в один момент це могло просто все зруйнувати. Я можу когось навіть вбити. Звичайно тепер в мене є кулон, тому я можу якось це все контролювати.

І зараз я не наважуюся зняти його, а він же стримує мої сили. Принаймні так думаю я. Та скільки б я не старалася, а відпустити себе не можу. Цей страх нікуди не дінеться, моя магія не стабільна. І ніхто не міг пояснити як її контролювати.

Хоча тут все ж було інакше. Адам сказав, що я можу відпустити себе. Проте щось мене таки стримувало…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍