Колектив авторів - 10 успішних українських брендів

гралися з сусідськими дітьми, канапки з цукром і зі смальцем та цілий банячок білої кави, щоб усім вистачило. І ці уроки безцінні.

Центр сучасного мистецтва ДАХ

Зазвичай я починаю статтю з того, що перераховую нагороди чи досягнення бренду, його позиції в рейтингах, гучні цифри. Але нагороди театру «ДАХ» — ніщо порівняно з його впливом на українську культуру, зокрема й музику, візуальне мистецтво. За нагородами «ДАХ» не можливо порівнювати з більшістю театрів України. Взагалі порівнювати важко, бо видається, що він існує в паралельному світі — світі здорового глузду й справжнього мистецтва. Як доказ цього -«ДАХ» не лише легендарний в Україні, але й найбільш знаний вітчизняний театр на Заході.

Видавець цієї книжки, Василь Карп’юк, колись мені розповідав, як у 19-річному віці ходив пішки з рідних Бру-стурів у Косівському районі до сусіднього Космача, аби потрапити на фестиваль «ЕтноЕволюція». Там у сільському клубі йшов спектакль театру «Дах» «Пролог до “Макбета”» за участю етно-хаос гурту «ДахаБраха». А хтось побачив цю саму постановку в лондонському «Barbican Centre» на одному з найпрестижніших у світі театральних майданчиків. Навряд чи ще котрийсь із київських театрів мав такий вартий поваги розмах: так близько до простої публіки, так глибоко в Україні — й так високо у світі. Засновник та ідеолог «ДАХу» Владислав Троїцький міг би реалізуватися як режисер на Заході й не перейматися проблемами, з якими доводиться стикатися тут. Зрештою, його й так регулярно запрошують до Європи для постановок. Троїцький повертається, продовжує свою часто безкорисливу роботу. Пізніше в інтерв’ю він скаже, що коли сієш удома, то плоди значно кращі, і вирощені тут полуниці смачніші від тих, котрі привезли з Іспанії. Робота Троїцького й справді почала проростати. З «ДАХу» виросла згадана вже «ДахаБраха» і фрік-кабаре «Dakh Daughters». Та й найбільший в Україні мистецький фестиваль «Гоголь FEST» теж виводить коріння з «ДАХу».

* * *

Підлітком Троїцький не міг навіть уявити, що буде театралом чи матиме безпосередній стосунок до музики. Вступив до Київського політехнічного інституту, де й закінчив аспірантуру. Займався наукою. За деякий час на базі власних наукових розробок відкрив кілька технологічних компаній і став успішним бізнесменом.

Владислав познайомився з театром в університетські роки, у студії пластичної імпровізації Анатолія Черкова. Там 1985-го створив автономну театральну студію «За зачиненими дверима». І значно пізніше — 12 листопада 1994 року — його стараннями почав працювати центр сучасного мистецтва «ДАХ».

На початковому етапі Троїцький займався театром одночасно з бізнесом і якоюсь мірою завдяки бізнесу. Купив приміщення в Голосіївському районі (неподалік станції метро «Либідська»), яке називав «готелем мистецтв». Там відбувалися художні виставки, концерти, спектаклі врешті-решт. Однак Троїцький відчував, що потребує навчання: «Щоби вирости до нормального режисера, треба зрозуміти контекст світу, театральної мови, — пояснює він. — Це неможливо отримати, коли просто дивишся чужі вистави.

Ти бачиш тільки результат і не розумієш, як іде процес, як вибудовуються стосунки з акторами. Тоді ми запросили Володимира Оглобліна, щоби він був у нас майстром. Я переконаний, що вчитися можна тільки на реальних виставах, що треба відразу працювати, а не якось там вчитися плавати, а вже потім налити води в басейн».

Вчитися можна тільки на реальних виставах, що треба відразу працювати, а не якось там вчитися плавати, а вже потім налити води в басейн.

Володимир Оглоблін — один із найзначніших українських режисерів другої половини ХХ століття. Свого часу працював у багатьох театрах, серед яких київські академічні імені Івана Франка, імені Лесі Українки, Молодий театр, Харківський академічний драмтеатр імені Тараса Шевченка та ін. На рахунку Оглобліна як вистави, що стали історією українського театру («Король Лір», для прикладу), так і 26 заборонених за радянських часів постановок. Коли Троїцький умовив Оглобліна попрацювати разом, останньому вже було 80. У «ДАХу» з любов’ю називали його «Дідом». І хоч як це не дивно, Дід і молодь добре поладнали. Наприкінці життя Оглоблін, котрий раніше ставив у найбільших театрах країни, згадував роботу з «ДАХом», як один із найцікавіших, найпродуктивніших своїх творчих періодів. Саме в цей час він поставив свою неперевершену «Вассу Желєзнову» за п’єсою Максима Горького. «Тоді йому вдалося повернувся до студійності, — розповідає Влад Троїцький, — до розуміння любителя. Не з точки зору «непрофесіонал», а йдеться про базове розуміння, про людину, яка любить».

Із «ДАХом» Володимир Оглоблін був до кінця свого життя, до 2005 року. Він став першим режисером театру й найбільшим учителем для його колективу, чи, краще сказати, «сім’ї».

Завдяки Оглобліну Троїцький познайомився з мовою реалістичного театру, власне, системою Станіславського. Та молодий режисер розумів, що не можна обмежуватися одним лише напрямком, і почав формувати акторсько-режисерську школу на основі зовсім різних театральних мов. Провів 1994 року фестиваль «Школа». «Це був прообраз «Гогольфесту», — згадує Троїцький, — бо там був і театр, і кіно, лекції, майстер-класи, виставки. Простір мистецтва має бути універсальним, а не вузькоспеціалізованим. Я це інтуїтивно тоді розумів, а країна цього не помітила взагалі».

Пізніше Влад Троїцький дійшов висновку, що десять днів насичення протягом фестивалю — це добре, але недостатньо. Значно краще, якби вдалося робити не воркшопи, а щось на зразок стажування, коли б майстер приїздив на місяць і працював би з акторами над виставою. Троїцький запрошував провідних тогочасних режисерів України та Росії. До бази Оглобліна долучалися школи театру тексту Ігоря Лисова, інтелектуальної буфонади Валерія Більченка, містерії Бориса Юхананова, нульового ритуалу KLIMа (Володимира Клименка). «Усі почали розуміти, що театр — це не одна методика, — пояснює Троїцький, — а щоразу стикаєшся з матеріалом і вибираєш техніку, з якою працюватимеш».

Особливо плідною вийшла співпраця з KLIMом. Недаремно в медіа його часто називають улюбленим драматургом Троїцького. Результатом їхньої спільної роботи стали спектаклі за п’єсами KLIMа «Дівчинка з сірниками», цикл «Сім днів з Ідіотом» за мотивами роману Достоєвського та інші. KLIM також драматург значно новіших вистав театру — «Собачої будки» та «Вія».

Від початку «ДАХ» був геть не схожий на інші київські театри, і не лише спектаклями. До стелі прикріплені стільці, вхід лише у змінному взутті. Глядацький зал усього на 45 місць. Перший десяток років — безкоштовний вхід. Щоб прийти на виставу, потрібно було просто зателефонувати й записатися. Охочих платити не бракувало, «ДАХ» завжди мав публіку, але такою була позиція Владислава Троїцького. Зрештою, її довелося переглянути.

Запитую Троїцького, як усе ж таки «ДАХ» давав собі раду з