ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

Маша, Соллі та Паша вийшли з ресторану, залишивши Лілію наодинці з Леоном. Вона ледь стримала радісну усмішку, хоча її очі вже горіли бажанням завоювати його увагу. Це був шанс, на який вона чекала, і тепер Лілія готова була зробити все, щоб Леон побачив у ній ту саму.

Однак її надії танули на очах, як сніг під весняним сонцем, коли Леон раптом запропонував провести Соллі до машини. Лілія затамувала подих, спостерігаючи, як він дивиться на Соллі — з м’яким блиском в очах, з теплом, яке їй не було адресоване. Вона відчула, як у грудях повільно закипає розчарування, змішане з заздрістю.

— Вибач, Леоне, але ця гра заходить занадто далеко, — тихо промовила Соллі, зупинившись біля нього. Її голос був лагідним, але рішучим. Вона поклала руку йому на плече, намагаючись зупинити його порив.

Леон не відповів одразу. Він лише взяв її руку у свою, обережно тримаючи, як найцінніший скарб. У ці кілька секунд час, здавалося, зупинився. Потім він нахилився і поцілував її пальці — ніжно, майже благоговійно.

Соллі почервоніла, розгубившись від такого жесту. Вона відвела погляд, щоб приховати змішані емоції, і, зібравшись із силами, розвернулася до машини.

— До побачення, Леоне, — кинула вона через плече, усміхаючись.

Маша, яка стояла трохи осторонь, спостерігала за цією сценою з ледь помітним здивуванням. Вона кинула Леону коротке:

— Усього найкращого, — і теж попрямувала слідом за подругою.

Паша ж підійшов до Леона, потиснув йому руку.

— Щасти тобі, друже, — коротко мовив він, і хоча його тон був дружнім, у ньому відчувалася нотка застереження.

Коли всі пішли, Лілія залишилася з Леоном наодинці. Її посмішка більше не була теплою, як спершу. Вона підійшла ближче, ховаючи свою заздрість за ідеальною маскою спокою.

— Холодний вечір, еге ж? — промовила вона, намагаючись повернути його увагу до себе. Але Леон стояв нерухомо, дивлячись у бік, де щойно зникла Соллі. Його думки були десь далеко, і це ранило її сильніше, ніж вона хотіла б зізнатися.

Сівши за кермо, Паша кинув погляд у дзеркало заднього виду, де виднілися Маша й Соллі.

— То куди їдемо? До тебе на квартиру чи до твого дому в зграї? — запитав він, намагаючись звучати невимушено, але його тон все ж був трохи цікавим.

Маша задумалася, граючи пальцями з пасмом свого волосся.

— Я ще не готова зустрітися зі зграєю, — зізналася вона через кілька секунд. — Тож, мабуть, на квартиру. У мене у вітальні є диван, сподіваюся, тобі буде зручно на ньому? — повернулася вона до Соллі з легким занепокоєнням у голосі.

— Так, звісно, не переймайся, — заспокоїла її Соллі, тепло посміхнувшись.

Паша натиснув на педаль, і машина м’яко рушила вулицями нічного міста. Соллі не могла відірвати очей від вікна. Її заворожували яскраві вітрини магазинів, тепле світло кав’ярень, що розливалось на тротуари, і мерехтливі ліхтарі, які створювали затишну атмосферу. Було таке відчуття, ніби місто жило своїм власним життям навіть посеред ночі.

— У вашому місті так красиво, — захоплено промовила вона, притулившись до скла.

— Це ще не найкраща його частина, — посміхнувся Паша.

Біля під’їзду він акуратно зупинив машину.

— Зачекаю, поки ви зайдете всередину, — сказав він, і залишився біля машини, слідкуючи за ними.

Маша відчинила двері під’їзду, і вони разом із Соллі зникли за ними, помахавши Паші на прощання. Той, пересвідчившись, що вони в безпеці, сів у машину і поїхав.

---

Квартира Маші зустріла їх приємним теплом. Маша одразу ввімкнула торшер у передпокої, що наповнив простір м’яким світлом. Вона зняла черевики і швидко принесла для Соллі пару м’яких капців.

— Тут у мене вітальня, — сказала вона, відкриваючи двері. Кімната була затишною: диван, застелений м’яким пледом, маленький столик із книжками — полиця з вазоном, на якому розкішно розрослася зелена ліана.

— Виглядає дуже затишно, — зауважила Соллі, оглядаючи кімнату.

— Тримай, це для тебе, — Маша простягнула їй пухнастий плед і новий рушник. — Ванна там ліворуч. Якщо щось треба — тільки скажи.

— Дякую, ти така гостинна, — відповіла Соллі, із вдячністю приймаючи речі.

Маша пройшла до своєї кімнати, і вже за кілька хвилин ванна наповнилася шумом води. Повернувшись, вона кинула погляд на свій невеличкий робочий стіл, де залишився розкритий щоденник із записами, але відчула, що сил на будь-які справи більше немає.

Вона лягла на ліжко після швидкого душу, відчуваючи, як втома накриває її з головою. Думки про події дня розчинилися, щойно її голова торкнулася подушки. Сон прийшов миттєво, глибокий і спокійний.

У цей час Соллі влаштовувалася у вітальні. Вона розгорнула плед, вмостилася на дивані й кілька хвилин просто насолоджувалася тишею. Її думки все ще плуталися між  Леоном, яскравими вітринами міста та теплим прийомом, який влаштувала Маша. Вона заснула з відчуттям, що цей день був особливим, а попереду чекає щось нове і цікаве.

Маша прокинулася від дзвінка телефону. У напівсні вона намацала його на тумбочці й піднесла до вуха.

– Алло… – сонно відповіла вона.

– Вибач, сонечко, не зможу сьогодні заїхати. Справа виникла, – почувся знайомий голос.

– Добре, – тихо сказала Маша й, навіть не дивлячись на екран, поклала телефон.

Ще кілька хвилин вона лежала в ліжку, втупившись у стелю, але сон не повертався. Нарешті, важко зітхнувши, вона встала, пішла у ванну, привела себе до ладу і рушила на кухню.

Соллі вже вовтузилася біля плити, і, як завжди, у повітрі витав запах чогось смачного. На столі стояли ще теплі оладки та чашка ароматної кави, що запрошували сісти й насолодитися ранком.

– Ти просто чарівниця, – посміхнулася Маша, сідаючи за стіл і з вдячністю вдихаючи запах кави.

– Дякую, – відповіла Соллі, обертаючись із пательнею, на якій шкварчали останні оладки. Поклавши їх на тарілку, вона сіла поруч із Машею.

– То що далі? Який у нас план на день? – запитала Соллі, з цікавістю поглядаючи на неї.