ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

— Я ж не маленька дитина! — відмахнулася Маша, трохи зніяковівши.

Соллі тільки підняла брови й зробила сумний вираз обличчя. — Просто мені дуже не хочеться ночувати в готелі... — прошепотіла вона, склавши руки, як молитовниця, а брови склалися доміком.

— Але ж у Паші тут квартира? — здивовано запитала Маша, злегка нахиливши голову.

— Алеж вона однокімнатна. Не в одному ж ліжку мені з ним спати! Він уже не маленький хлопчик, — Соллі хитро усміхнулася, а її голос набув грайливої інтонації.

Паша затнувся, його обличчя раптом спалахнуло. — Мама! — вибухнув він, виправдовуючись, але водночас намагаючись стримати посмішку. — Вибач, я про це зовсім не подумав...

— Мама? — розгублено повторив Леон, витріщаючись на Соллі з невимовним здивуванням. Він почувався так, ніби щойно побачив її вперше. Його погляд ковзнув по її обличчю, довгих хвилях волосся, легкому нахилу голови — усе, що ще хвилину тому здавалося звабливим, тепер набуло зовсім нового відтінку.

Соллі розсміялася — дзвінко, легко, мов весняний струмок. Її сміх миттєво наповнив повітря теплом, і навіть напруження, що повисло в повітрі, розчинилося. — Що, Леоне? — весело запитала вона, хитро зиркаючи на нього. — Не очікував такого сюрпризу?

Леон розгублено розсміявся, потираючи потилицю. — Ну... тепер усе виглядає трохи інакше, — зізнався він, усе ще не відводячи очей від Соллі.

Маша тільки похитала головою, злегка усміхаючись, а Паша, здавалося, знову поринув у свої думки, намагаючись зрозуміти, як усе так швидко змінилося.