Ксандер Демір - Сет кохання та поразки , Ксандер Демір

Я відчув, як її голос став трохи тремтливим, і зрозумів, що для неї це важлива тема.

— Його вже немає? — обережно запитав я, не бажаючи змусити її відчувати себе ніяково.

— Немає, — відповіла вона, піднявши на мене очі. — Але спогади про нього залишилися. І, мабуть, саме вони допомагають мені зараз відчувати себе тут трохи ближче до дому.

Я на мить замовк, відчуваючи, як щось у її словах торкнулося мене глибше, ніж я очікував.

— Тоді добре, що ти тут, — сказав я, усміхнувшись. — Бо цей будинок точно виграє від того, що в ньому тепер є ти.

Вона знову посміхнулася, але цього разу її щоки злегка порожевіли.

— Камілло… Ти знову вражаєш.

— Це моя робота, — відповів я, підморгнувши, змусивши її знову засміятися. — Як ти взагалі опинилась в Італії? Що змусило тебе сюди приїхати?

Вікторія майже миттєво змінилася в обличчі. Її очі потемнішали, губи стислися в тонку лінію, а погляд, який щойно світився спокоєм, став якимось відстороненим. Ніби вона раптом перенеслася в інший час і місце, що їй явно не хотілося згадувати.

— Це довга історія, — нарешті сказала вона, натягнувши на обличчя посмішку, яка більше нагадувала маску. — А минуле на те й минуле, аби там і залишатися.

Я обережно кинув, продовжуючи вивчати її реакцію. Щось явно її турбувало, щось приховане за цією штучною посмішкою та легкою відмовкою. Можливо, навіть її лякає.. Утім,напевно, мені не час ще так сильно відкривати усі її таємниці, адже навряд чи зараз час для цього, або.. або вона точно цього не хоче. Я відчуваю, як Вікторія все ще довіряє мені… Принаймні, не так, як мені того хотілось… не знаю.

— Ти хочеш на море? — запитав я, різко змінюючи тему.

Вікторія, здається, трохи ожила від цих слів. Її погляд знову набув якоїсь яскравості, хоча на губах з'явилася хитра посмішка.

— Ти серйозно? — тихо засміялася вона.

— Абсолютно. Ти взагалі…. Ти плавала в італійському морі? — можливо може питання і дійсно звучить доволі дивно, але в тому місті, де ми з нею зустрілись, немає моря. Як наприклад тут, де ми були зараз. Майже усе місто обіймало тепле Адріатичне море.

— Тобі чесну відповідь, чи…

— Вікторіє, ти серйозно? Це просто злочин! — вигукнув я, піднімаючи руки в повітря. — Це потрібно виправити. Прямо сьогодні.

— Боюсь, Камілло, твій гіпс цьому точно не зрадіє, — вона вказала поглядом на мою руку, схиливши голову трішки вбік.

Я опустив очі на ліву руку. І точно, плавати в гіпсі — не сама гарна ідея, особливо, коли я навіть у душ ходжу з пакетом на руці.

— Ну, так, ти права.. Але якщо я не можу плавати, то бодай спостерігатиму, як ти насолоджуєшся блакитним морем,  — промовив я, іронічно посміхнувшись. — Сподіваюсь, у тебе дуже сексуальний купальник.

— Камілло! — обурено буркнула вона, закотивши очі, але не стрималася від посмішки.

— Гаразд, я зателефоную своєму лікарю. Він й так просив, аби я заїхав до нього на обстеження.. Можливо він щось вигадає.

І дякувати усьому могутньому, він справді щось вигадав, а якщо точніше, виявляється давно вже друкують саме пластикові гіпси на 3д-принтерах. До того, додатковий рентген показав, що моя рука й справді добре зростається. Попри те, що минуло всього лиш декілька днів. Схоже, я ще та собака на якій усе швидко сходить.

— Ти так швидко? — здивувалася Вікторія, коли я вийшов із кабінету. Її очі одразу ж упали на мою руку. — Ого, обновка?

— Як тобі? — я обережно покрутив рукою перед нею, ніби демонстрував нову модну прикрасу. — Чорний, класика.

— Виглядає доволі стильно, якби це не було гіпсом, — вона хитро посміхнулася, ховаючи сміх за долонею.

— Ну що поробиш, бодай так знайду спосіб не втратити свій імідж..

— Бореллі! — гукнув лікар із кабінету, поки ми прямували до виходу. — Приїдеш через два тижні на повторне обстеження. Глянемо, як там твоя рука.

— Дякую, док! — відповів я, піднімаючи здорову руку, перш ніж ми вийшли з лікарні.

— Усе гаразд?

— Так. Навіть, можливо, на весіллі буду вже без гіпсу, — я усміхнувся, розглядаючи свою руку.

— Це чудова новина, — її очі засвітилися щирою радістю.

— Дуже, — підтвердив я, відкриваючи двері свого авто. — Зможу подати заяву на чемпіонат в останню хвилину, і надрати зад Орсо.

— Ти ж розумієш, що це звучить як план на змагання мрії, — усміхнулася Вікторія, сідаючи в машину. Її голос був спокійним, утім в ньому відчувався легкий натяк на іронію. — Орсо, напевно, вже мріє, що ти точно пропустиш їх.

— Орсо може мріяти про що завгодно, — я натягнув широку усмішку, сідаючи за кермо. — У нього залишився максимум місяць, щоб побути в центрі уваги. А далі — знову я.

Вікторія тихо засміялася, поправляючи своє волосся, яке неслося на обличчя через вітер, що проникав у салон.

— Отже, що далі? Ти обіцяв море.

— Обіцяв, — погодився я, заводячи авто. — Але якщо ми вже в місті, як щодо морозива перед пляжем? У мене є одна ідея.