Арундаті Рой - Бог Дрібниць

Найменший кенгуру витягнув шию, як це роблять чоловіки в англійських фільмах, послаблюючи наприкінці робочого дня вузол краватки. Середній порпався у своїй сумці в пошуках довгого недопалка, щоб закурити. Натрапив на старий горіх акажу в каламутному пластиковому пакеті й заходився гризти його передніми зубами, наче якийсь гризун. Найбільший розгойдував вертикальний щит з написом «Вас вітає Керальська корпорація розвитку туризму» і зображенням танцівника катакалі, який робить намаскар[35]. Інший щит, якого кенгуру поки що не чіпали, промовляв: Оваксал омисорп ан йикьсйідні гереб віщонярп!

Амбасадорка Рахель притьмом проклала поміж людьми хід до свого брата (й амбасадора за сумісництвом).

Есто, ти тільки поглянь! Глянь, Есто!

Та амбасадор Еста не глянув. Не хотів. На ремінці через плече він тримав орлиний термос з водою з-під крана і стежив за труським приземленням літака, а всередині млоїло те саме бездонно-донне відчуття: продавець помаранчево-лимонної шипучки знав, де його шукати. На фабриці в Аєменемі. На берегах ріки Міначал.

Амму дивилася своєю торбинкою.

Чако — трояндами.

Крихітка-кочамма — родимкою на шиї.

А з літака тим часом вийшли пасажири рейсу Бомбей-Кочин. Із прохолоди — в задуху. На шляху до зали прибуття пом’яті люди якось розгладжувалися.

Ось і вони, поверненці з-за кордону, у своєму вбранні, яке не треба прасувати, і в райдужних окулярах. З валізами «Аристократ», де є все, щоб нарешті покласти край гіркій нужді. Цементні дахи для вкритих соломою чи пальмовим листям хатин і газові колонки для ванних у батьківських оселях. Каналізація і відстійники. Спідниці-максі та високі підбори. Пишні рукави і губна помада. Електричні міксери та млинки й автоматичні спалахи для фотоапаратів. Ключі, щоб мати що рахувати, і креденси, щоб мати що зачиняти. Вони стужилися за маніоком і мін-вевічату[36], адже так давно вже не куштували нічого подібного. Повнилися любов’ю, але крізь ту любов пробивався і присмак сорому: рідня, яка приїхала їх зустрічати, виглядала якоюсь такою… такою… простацькою! Гляньте, що вони на себе понап’ялювали! Таж точно мають дома щось більш придатне для аеропорту. І чому у малаялі такі жахливі зуби?

А сам аеропорт?! Більше нагадує якусь закутню автостанцію! Пташиний послід на стінах! Ті обпльовані кенгуру!

Гай-гай, Індія таки сходить на пси, що не кажіть.

Коли довгі поїздки автобусом і ночівлі в аеропорту стикалися з такою-от присмаченою соромом любов’ю, з’являлися дрібненькі тріщини, які потім знай ширшали і ширшали, й рано чи пізно поверненці з-за кордону опинялися у пастці поза Домом Історії, з перемріяними наново мріями.

І от серед того вбрання, яке не потребує праски, і блискучих валіз з’явилася Софі-моль.

Та, що пила з наперстка.

І перекидалася через голову в труні.

Вона йшла злітною смугою, і її волосся пахло Лондоном. Жовті холоші штанців-кльош ляскали її ззаду по кісточках.

З-під солом’яного капелюшка лилося довге волосся. Одну руку вона подала матері, а другою розмахувала, ніби солдат у строю (ліва… ліва… ліва-права-ліва).

Була собі дівчина

висока і струнка.

Каштанове волосся

лилося, мов ріка (ліва-права-ліва).

Була собі дівчина…

Марґарет-кочамма наказала їй негайно припинити.

І вона припинила.

— Рахеле, бачиш їх? — запитала Амму.

А тоді обернулася і з’ясувала, що її зодягнена у новенькі панталончики донька мило спілкується з цементними сумчастими. Довелося піти по неї і, відчитавши, привести назад. Чако сказав, що не може взяти Рахель на плечі, бо руки в нього зайняті. Він тримав дві червоні троянди.

Трохи незграбно.

Але дуже ніжно.

Коли Софі-моль увійшла до зали прильоту, Рахель пройняло таке хвилювання і така кривда, що вона взяла й ущипнула Есту. Сильно, защемивши шкіру між двома нігтями.

Еста у відповідь зробив їй «кропивку» (у їхніх краях це називали «китайським браслетом»): затиснув обіруч її зап’ястя і крутнув у різні боки. Руку запекло, а на шкірі відразу проступив слід. Лизнувши те місце, Рахель відчула смак солі. Від слини зап’ястку стало прохолодніше і легше.

Амму нічого й не помітила.

Через високе металеве загородження, що відокремлювало стрічальників від стрічаних і вітальників від вітаних, Чако, який від надміру почуттів мало не лускав і аж сяяв прямо через костюм та скособочену краватку, вклонився знову віднайденій доньці й колишній дружині.

«Уклін», — мовив подумки Еста.

— Вітаю, любі дами, — сказав Чако своїм голосом для читання вголос (тим самим, яким напередодні ввечері говорив про любов, божевілля, надію і безустанну радість). — Як долетіли?

Повітря навколо аж загусло від невисловлених думок і несказаних слів. Та говорять у таких випадках зазвичай лише всілякі несуттєві дрібниці. Все суттєве й велике чаїться невимовлене всередині.

— Скажи «привіт» і «рада познайомитися», — мовила Марґарет-кочамма до Софі-моль.

— Привіт і рада познайомитися, — сказала Софі-моль через металеве загородження до всіх зокрема.

— Одна — тобі, одна — тобі, — вручив свої троянди Чако.

— А «дякую»? — нагадала Марґарет-кочамма Софі-моль.

— А «дякую»? — сказала Софі-моль Чако, зімітувавши мамину питальну інтонацію.

Марґарет-кочамма легенько струсонула її за таку зухвалість.

— Нема за що, — відповів Чако. — А зараз я вас усіх познайомлю. — І, більше для тих, хто підглядав та підслуховував, бо ж Марґарет-кочамма насправді жодних рекомендацій не потребувала, додав: — Моя дружина, Марґарет.

Марґарет-кочамма усміхнулася і махнула на нього своєю трояндою. «Колишня дружина, Чако!» — мовили її вуста, проте вголос ці слова так і не прозвучали.

Усім видно було, що Чако