Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

Я відпустила мечі. Трохи ближче підлетіла до Анаіс.

- Тепер не рухайся. - наказала я.

Мої руки засвітилися зеленим кольором. Рани на обличчі Відьми. І не тільки. Якщо я їх не залікую, то вона назавжди матиме шрами, як Беатріче. Мені знадобилося трохи часу, щоб повністю виправити все те, що я наробила. Хм, а я непогано постаралася. Впоравшись, я вже була готова летіти звідси.

- Ти існуєш. - по-доброму усміхнулася Анаіс.

Що Відьма мала на увазі?

- Вона була права. А я не вірила. Ніхто з нас не вірив.

- Про що ти кажеш? - зовсім не розуміючи про що мова, запитала я.

- Та, кого тут вбили. Ти все одно побачиш Рене, у неї і запитай. - Відьма відкрила рот, щоб щось сказати.

Я підняла брови, показуючи, що готова слухати.

- Спенадей. - сказала Відьма. - Бережи її. Здається, вона того варта.

- Я сама вирішу, хто і чого вартий. - відрізала я. - Що тобі відомо про Нефтіс?

- Одна з нас. - відповіла якось задумливо Анаіс. - Не дивно, що ти про неї питаєш. Вона теж була дуже сильною. Вибрала собі шлях. Але виявилася не достатньо сильною для того зла, проти якого вона вирішила боротися.

- І проти якого ж? - ненавиджу, коли ці Відьми говорять загадками і змушують тебе задавати питання.

Анаіс лише посміхнулася. Ууууу!!! Ненавиджу!

- Вона прожила гідне життя. - впевнено заявила Анаіс. - Часто можна почути, що ми живемо лише один раз. Але, якщо робити це правильно…

Відьма навмисне не закінчила фразу. Звісно, я знала, як завершити цей вислів. Звісно, я могла повторити один із улюблених виразів Марі-Лор вголос. І, звісно, Анаіс по виразу мого обличчя зрозуміла це. І дівчина лише ширше всміхнулася і трохи вклонила голову.

Дуже дивно.

Я розвернулася і полетіла вниз, намагаючись якомога швидше сховатися за туманом. Відпустила щита. Пройшла по землі. Зайшла за ріг і притулилася спиною до стіни. Загасила очі. Присіла. Треба зібратися думками. Я відчувала, що для цього знадобиться багато часу. А ще я відчувала десь поруч тіньовика, що не підходив до мене. Напевно, він теж бачив мій стан і вирішив не турбувати мене. Ще я відчувала Відьму, що неквапливо забиралася геть.

Пройшла довга година, поки я зрозуміла, що готова рухатися далі.

- І чому ж ти вирішив зазирнути до нас на вечірку? - спитала я тишу.

- Я перевірив урвище. Там немає води. - басовитим зловіщим важким і напористим тоном промовив тіньовик у мене за спиною.

- Еее? - я не зовсім розуміла, до чого тут це.

- Ти сказала, що бачила кам’яних драйтлів, що переходили річку. А я сказав, що ми почули б, як тріщить лід у них під ногами. Так от води не було. Тільки їх сліди.

Ми йшли, поки я…

- Стривай. - я ще не до кінця розуміла, що за думки танцювали в моїй голові. - Я тебе погано відчуваю, і тих драйтлів ледь відчула… Пішли за мною.

Я різко розвернулася і побігла знову до руїн колись славетного замку. Дорогу я вже непогано пам’ятала. Звичайно, екскурсії б водити не змогла для гостів міста, але все одно, орієнтувалася досить непогано.

- Підніми мене.

- Що? - очі тіньовика стали більшими.

- Підніми. - вимагала я.

Він демонстративно склав обидві руки на грудях.

- Мене забезпечили всім необхідним. Артефактами… і тіньовиком. - я вже хоч дещо почала розуміти. - Ти не просто так з’явився у моєму житті. Ти повинен мені допомагати.

- На своїх умовах. - пробасив тіньовик.

- Я не прошу допомогти мені в бійці.

Драйтл зробив дуже виразний і характерний звук. Як для людини.

- Ти зараз сплюнув?

Тіньовик шморгнув неіснуючим носом і витер його рукою.

Звісно ж. Якби він мені допоміг, то стався б злам у наших стосунках. Я б тепер частіше просила про допомогу. Або просто казала б йому, що потрібно зробити. Він цього допустити не міг. Але як саме тоді він мені повинен допомагати?

- Тоді навіщо ти зі мною? Яка твоя роль?

- Пф! - відвернувся драйтл.

Я запалила очі і почала створювати собі щити. Потім зупинилася. І полетіла на одному на самий верх. Схоже, тіньовика абсолютно не вразили мої вміння. Напевно, він бачив мій бій з Анаіс.

- Ти вже бачив раніше, як літають Відьми?

Немає відповіді.

- Нефтіс теж літала?

Тіньовик не відповів, та мені здалося, що настрій його змінився. Він точно щось знає про цю Нефтіс.

Зістрибнувши на камінь, я побігла до стіни. Довелося там добряче пошукати. Але ж я Шукач! Тому під самим останнім каменем, що мені довелося перевернути, я його і знайшла. Взяла до рук і сіла на найближчий великий камінь. Покрутила предмет у руках.

- Навіть не думай втекти. - дуже серйозним тоном пригрозила я тіньовику.

В руках я тримала золото. Справжній важкий чималенький цвях. Жовтий метал холодив руку.

- Вирішила розбагатіти? - кепкував тіньовик.

- В тобі теж такі є? - я випросталася. - Показуй. Зараз же.

- Що ти верзеш?

- Зараз же! Негайно! - закричала я, наступаючи на тінь.

Його голова опустилася на рівень з моєю. Ми вперлися поглядами і майже торкалися обличчями один одного. Мій погляд незворушний. Настав момент, коли мені не можна суперечити. Думаю, тіньовик це відчував.

- Навіжена! Нащо ти лізеш туди, куди тобі не слід? - загарчав кістяний драйтл. - На! Хочеш подивитися? Дивися!

Він трохи відсторонився, відірвав собі кістку на руці, взяв її обома руками і розламав навпіл. Я подивилася на той цвях, що лежав у мене в руках. Точно такий же, як і той, що стирчав із кістки драйтла. Він швидко склав кістку до купи і тикнув її у свій скелет.

- Задоволена?

- Навіщо ти брехав мені? Ти знав, чому тебе не відчувають інші Відьми. Ти знав, чому тих драйтлів я ледь відчула! І брехав. Навіщо?

- Та щоб… щоб… - тіньовик замотав головою, схопився за нею обома руками. - Ти нестерпна!

- Щоб що? Щоб я так і не знала, що відбувається? Щоб я в один прекрасний момент померла, не відчувши небезпеку?