Оксана Кісь - Українські жінки у горнилі модернізації

зобов’язань і відповідальності на майбутнє в разі невдачі. Для таких завдань годилася першою чергою лише одна соціальна група жіноцтва — дружини «командирів промисловості». До цього часу масштаби жіночого безробіття в 1920-ті роки вимагали протилежної дії: жінвідділи намагалися хоч якось врятувати представниць класу-гегемона від «дрібнобуржуазного впливу» непу під час постійних скорочень штатів на підприємствах і працевлаштовували після проходження курсів і практики в різноманітні радянські заклади, до того ж найчастіше на керівні посади й, звісно, з окладом. У 1927 р. в звітах окружних з’їздів жінок у графі «за родом занять» навіть з’явилась «робітниці, що займають адміністративні посади». Утім, після проголошення курсу на індустріалізацію пропозиції на ринку праці постійно збільшувалися, тож жінорганізаторки відповідно коригували методи роботи з домогосподарками: серед них вже не було, так би мовити, вимушено непрацюючих, залишились переважно «класичні» дружини «командирів промисловості» та потенційних ударників. Головна мета полягала тепер у тому, щоб вони стали надійним тилом для своїх чоловіків. Приміром, на Сталінському металургійному заводі у вересні 1929 р. керівництво ухвалило «розподілити премії на 3 частини: самим ударникам, їхнім жінкам і дітям, що допомагають їм», при цьому організовували спеціальні гуртки, де пояснювали специфіку роботи чоловіків у нових умовах соцзмагань. До 1934 р. подібні заходи проводили з ініціативи і під керівництвом жінвідділів та жінсекторів, часто долаючи потужний спротив господарників на більшості підприємств УСРР. Однак партійне керівництво вирішило, що країні не потрібні специфічні форми роботи з жіноцтвом, не врахувавши, що загальний рівень побутової культури досі вимагав величезної кількості «маленьких справ» щодо вдосконалення «нового побуту». Тому збіг у часі ліквідації відділів із роботи серед жінок при партійних осередках і започаткування руху дружин-активісток — невипадковий.

У серпні 1934 р. Орджонікідзе відзначив «активну діяльність» Клавдії Суровцевої, дружини інженера електростанції Красно-уральського: жінка самостійно розчистила від сміття територію біля цеху, де працював її чоловік, та висадила квіти і дерева, робітники допомогли їй із вивезенням сміття і доставкою дерну та саджанців. Згодом, 24 березня 1935 р., в газеті «За індустріалізацію» було оприлюднено заклик до дружин ІТП Кривого Рогу, а у травні 1935 р. з ініціативи наркома було скликано першу оргнараду 11 південних заводів та створено першу раду дружин ІТП на Криворізькому металургійному заводі. Дружини командирів промисловості стали наводити чистоту й давати лад у їдальнях, клубах, дитячих яслах, дитячих будинках, гуртожитках робітниць і робітників, навчали грамоті дружин робітників, викладали іноземні мови тощо. І все це без будь-яких додаткових витрат, без утримання оплачуваних працівниць. Чи не основним заняттям стала активна боротьба за чистоту й порядок на підприємствах (що не було раніше властиво жінвідділам), особливо на дрібних заводах, залізничних станціях, шахтах і т. д. Однак не всі керівники вважали це нормою. Наприклад, директор Харківського тракторного заводу П. Свистун у 1937 р. запевняв: «Тут у цехах активістки не працюють. Я вважав би себе нікчемним директором, якщо б у цехах заводу, що мені ввірили, потрібна б була робота дружин. Чистота в цехах, порядок біля робочих місць — справа директора, а не активісток. За це повинні нести відповідальність начальники цехів, а не їх дружини». Хоча саме на ХТЗ така допомога була б доречною: підприємство величезне, будувалося форсованими методами за 16 км від міста і потребувало різноманітних зусиль водночас.

Іще в серпні 1936 р. видавництво Наркомату важкої промисловості презентувало двотижневий журнал «Общественница» під гаслом «За культуру побуту». На перший погляд було випадковим збігом, що збірки спогадів або нарисів дружин командирів промисловості стосовно початку такої їх діяльності вийшли друком у Дніпродзержинську (Дніпропетровщина), Запоріжжі, Сталіно, бо там містяться розповіді дружин спеціалістів та стахановців МТС, МТМ і ремзаводів Півдня та Центру. Та географія статей у журналі «Общественница» навряд чи була випадковою: за майже п’ятирічний період, судячи з дописів, рух дружин ІТП був характерний для маскулінних регіонів Донбасу та Дніпропетровщини, зрідка заторкував Харків, тоді як решта регіонів УСРР були презентовані залізницями або цукровими заводами (де діяльність найчастіше зводилася до прибирання й курсів для жіноцтва з подальшим працевлаштуванням на залізничному транспорті). Мабуть не випадковим є й те, що російська назва «жена-общественница» так і не отримала відповідного українського еквіваленту. У всесоюзному журналі «Работница» також домінували дописи жінок з Донбасу: вірогідно, московські редактори у редакційній політиці погоджувалися з таким регіональним дисбалансом. Так, у 1927 р. дописи з Донбасу було опубліковано в п’яти числах журналу «Работница» і лише в одному числі — з Кременчука. Характерно, що одні тексти підписували, приміром, «Луганськ — Донбас», а про інші зазначали «м. Кременчук, на Україні». Так чи інакше, рух дружин-активісток кволо проіснував п’ять років, феміністичних поглядів не спровокував, а лише вчергове репрезентував три компоненти регіональної ментальності: проросійській, маскулінний, «особливий статус». Проте не конструктивно було перекладати соціальні забов’язання на жінок, з яких офіційно намагалися ліпити «нову жінку», а на практиці регулярно безоплатно використовували їхню працю як обслуговувальну, причому виключно за гендерною ознакою.

Колективізація «Жінки в колгоспах — велика сила»

Ще у 1921 р. партією була окреслена головна регіональна мета для Київської губернії (до якої тоді входила майже вся Гетьманщина), через яку місцеві партосередки мали «вирішувати» жіноче питання: понад 100 тис. селянок повинні будуть усвідомити «значення цукру для харчування працюючих, а особливо для шахтаря, металістів». У тому самому 1921 р. В. Ленін вказував на необхідність створення власної сільськогосподарської бази для індустріального Донбасу: «Взагалі вкрай неправильно, що правління кам’яновугільної промисловості розглядає себе поза зв’язком із землеробством Донецької губернії». Тобто усі контури соціалістичного сільського господарства визначені були ще в ленінський період, хоча об’єктивна реальність змусила більшовиків ненадовго дати країні перепочинок та відновитися у роки непу.

Рішення про колективізацію було ухвалено на XV з’їзді ВКП(б) в 1927 р. Далі на пленумі ЦК ВКП(б) у листопаді 1929 р. питання степів Донбасу розглядали як спеціальну проблему, для вирішення якої за 2–3 роки треба було створити мережу МТС із тим, щоб за 2–3 роки обробіток тракторами довести до 50 % всієї посівної площі за умови абсолютної колективізації. Крім того, з літа 1930 р. жінвідділи спрямували свою діяльність на просування колективізації, «виконуючи вказівки XVI з’їзду партії про організації делегатських зібрань колгоспниць і побудову їх роботи таким чином, щоб «забезпечити вирощування колгоспних кадрів із жінок та їх висування».

Після ліквідації жінвідділів жінорганізаторів і делегатські зібрання перевели під загальний контроль парторганізацій. У результаті «форсованих рухів» село втратило значну частину чоловічого населення: строкова служба в армії, навчання у вишах та професійно-технічних закладах (де більшість абітурієнтів були чоловіки, бо жіноцтво навіть квоти від жінвідділів часто не могло заповнити через недбалість партійного керівництва), політичні репресії (які також стосувались першою чергою чоловічого населення через