Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Який я дурень!

– Це Шира – махнув срібло-волосий чоловік на дівчину

– Ну що ж, юна леді, дозвольте представитися я Іван Мазепа, цей добрий пан – Вільгельм Ікло, а цей високоповажний юнак – махнув гетьман на мене – Фін Хмельницький.

Миле створення все підібралося, по-звірячому насторожилося. А потім... Залилося сміхом. Чарівним та дзвінким...

– І це Хмельницький? – некультурно тицьнула вона в мене пальцем.

Усе враження про «миле створіння» випарувалося, як роса на сонці.

Слова на ламаній загальній були вимовлені з такою єхидцею, що відразу ж дійшли до серця, нещадно різавши його своїми лезами.

Добиваючи мене, Шира додала:

– Та не може хіляк бути Хмельницьким! – боляче тицьнула вона мене гострим нігтем в груди – Хмельницькі відомі навіть в Піднебесній і Новому світі! – заливалася вона сміхом – Ні, ну це ж ганьба всього роду! – не могла стриматися вона.

– Шира! – осік її батько, явно бачачи моє обурення.

Можливо, срібно-волоса мала рацію... Тоді я й справді був неймовірно щуплим і кволеньким. Ледь діставав Ширі до підборіддя, чим і викликав з її боку постійні стусани і знущання.

А ось Тихомир одразу припав їй до душі...

І нехай я давно наздогнав Сірошкура в зрості (перегнати цю заразу не вийшло! Аж надто високий гад...) ставлення дівчини не змінилося...

Невже жінкам і прямо подобається спортивні? Просто іншої різниці, що не грала б на мою користь, навряд чи можна знайти між нами... Там того характерника... Загалом наочний посібник для вивчення людської мускулатури...

І ні, я не заздрю!

«Ось зрозуміти цих дивних істот... – скоса глянув я на сплячу в сідлі дівчинку – хоча можна було б хоча б одне...» – мимоволі прослизнула ніби чужа думка і згадалися неймовірної глибини очі, в яких можна було розглянути все відтінки синього...

– Б-р... – струснувся я і ляснув себе по щоках.

Хто з боку гляне, скаже, закохався…

"Ой, та потрібна мені та Шира!" – почав нишпорити поглядом у пошуках чогось, на що можна було переключити свою увагу, а то так можна до біс знає чого додуматися.

Раптом помітив, що кінь моєї мимовільної супутниці зупинився насторожено прислухаючись. Собака в сумці дівчиська закрутився і зістрибнув на землю.

Озираючись, я намагався зрозуміти причину їхнього замішання. На стежку вискочило оленя. Усвідомивши, що перед ним люди він на повному скаку здав назад і, розвернувшись, шмигнув у кущі.

І нехай звірятко зникло швидко, я встиг помітити магічне сяйво навколо його маленьких ріжок

– Вже близько – радісно зітхнув я, відчуваючи швидкий і безславний кінець моїх мук.

Кінь і пес, розслабившись, продовжили шлях.

Думав я про всяке... Намагався навіть філософськи міркувати про те, що "життя – це ліс повний тварин і рослин", звертав свій погляд на дрібні квіточки біля дороги. Навіть згадував назву та властивості всіх зустрічених трав та чагарників.(Нащо ж же вчив мене цьому Ярослав?)

Не допомогло.

Думки невблаганно поверталися до блакитних очей і химерного характеру однієї особи. Дорога здавалася дуже довгою. Хвилини тяглися вічність.

Несподівано, мій погляд впав на дівчину, що міцно вчепилася руками в поводи і інстинктивно притискалася ногами до тіла спортивного коня. Бідолаха мирно сопіла, уткнувшись носом у шовковисту гриву.

Дивна вона якась... Схожа на хлопця в цьому зовсім не дівочому вбранні і з короткими підпаленими волоссям.

Де ж вона такого скакуна взяла? Кінь то знаний... породистий, та й видно, що доглянутий... Красень із подивом дивиться на ліс. Схоже, його як бігуна, для змагань якісь аристократи тримали. Навряд чи вона його господиня.

– Стояти! – почувся голос стража – Хто ти? Звідки? І куди?

Перед аркою з переплетених між собою гнучких дерев стояв надміру високий, для людини, чоловік, увесь покритий довгим хутром і зі списом(для грізного виду) у руках. Зелені очі, що переливаються примарним сяйвом, з головою видавали лісового духа. Чугайстр. Головне, аби у танок не потягнув – відмовлятися не можна, та часу на ці дурощі немає.

Та охоронець магічного джерела лісу, схоже, і не планував.

– Хмельницький, пропускай! – невдоволено звернувся я до вартового

– Хто ти? Звідки? І куди? – чітко повторив лісник, наставляючи в мій бік спис.

Зітхнувши, неохоче відгукнувся:

– Брат твій, друже, по думки…

І хто цю ідіотську «риму» вигадав? Неначе її насильно вибити чи підслухати не можна…

Хоча… я б чисто зі сорому за наших січових недо-поетів забрав шифр із собою в могилу.

Прибравши списа, чоловік зробив крок убік, пропускаючи нас до порталу. Усередині живої арки швидко розростався перламутрово-фіолетовий вир.

– Заходь, – звернувся я до вороного коня, що насторожено принюхувався.

Примружившись, кінь все-таки наблизився до порталу, але, не дійшовши буквально кількох кроків, вичікувально дивився на мене. Рудошкірий мракобіс тим часом уже пірнув у вир енергії.

– Іди перший – грізно вимовив я, дивлячись у темні очі хитромудрого чи просто надто обережного скакуна і вказуючи пальцем на портал. Я прекрасно розумів що після мене чужинців портал не пропустить.

Змирившись, кінь таки увійшов у вирву, сховавшись у ній

– Фін – підійшов до мене чугайстр і звично поклавши руку на плече нахилився до вуха – Соломія по приїзді чекає у неї. – беземоційно доповів він.

Pov Алана

Тілом пройшовся озноб.

Дрібні крижинки неясного походження невблаганно зрошували тіло, змусивши мене різко прокинутися, мало не випавши з сідла. Знову знайшовши рівновагу, почала протирати заспані очі, щоб озирнутися.

Я, як і раніше, була в лісі. Перше, на що впав мій погляд – це Рудик, що стоїть на землі. Пес дивився на мене здивовано і, здається, трохи стурбовано.

– Отямилася? – пролунав за спиною голос чоловіка, що супроводжував мене – тоді, припусти коня – прискорюємося! – віддав він наказ і підштовхнув свого скакуна.