Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

Можливо, мені здалося, але Фін зараз був чи то нервовий, чи то стурбований. Хоча щось мені підказує, що в даному випадку це практично одне й те саме… Однак, незважаючи на міріади безладних питань, і протиріч, що роїлися в моїй заспаній голові, я підгоняла смирного Геля.

Скакали ми недовго. Через досить короткий проміжок часу нам відкрилася чудова картина. Ми стояли на пагорбі, а біля його пологого підніжжя текла річка, чиї дзеркально чисті води прямували в далечінь.

Посеред цієї річки, на острові, стояло неймовірної краси містечко. Він чимось нагадував мені той, що снився мені сьогодні вночі.

Довгі будинки, замазані глиною, з дахами вистеленими сухим очеретом стояли кругами. Між цими будинками височіли, де кам'яні, а де й дерев'яні стіни. У центрі цієї будови велично і гордовито стояла дивна будівля.

– Ти йдеш? – вивів мене з роздумів Фін.

Довелося наздоганяти.

Я ще не раз кидала погляд на острів із узліссям на протилежній від нас частині берега. Мене вразило те, що з землею острівець повідомлявся стежкою, зробленою з величезного плоского каміння. Зізнатися, було незрозуміло рукотворний цей перехід чи все ж таки природний...

Навіть їдучи цією стежкою і з цікавістю розглядаючи ідеально обтесане каміння я не могла сказати напевно про її походження. Раптом до мого слуху крім цокоту копит, шелесту листя та плескоту хвиль долинули голоси:

– Гей, гляньте, Скряга повернувся! – вигукнув невідомий мені чоловічий голос.

– А хто це з ним? – вторив йому інший.

– Хлопець якийсь – глухо обізвався третій

Озираючись, я сподівалася знайти якщо не джерела звуку, то хоча б їх причини, а розмова тим часом продовжувалась:

– Гоните? – грубо запитав перший – Це дівчина

Після цих слів я відчула на собі пильно-вивчаючі та водночас здивовані погляди.

– Ти що до волхвів записався? Чи до шаманів? Ну, де там дівчина? – не повірив невідомий

Зрозуміло, знову мене за хлопця...

– Іди й перевір…

Подальшої розмови я не почула, тому що практично над моїм вухом Фін загорлав на незвичному мені діалекті чи мові...

– Агов! Сторожа! Відкривай.

За масивними дверима в чотири людські зрости почулася метушня і відкрилася заслінка із щільного бруса.

– Хто? – грізно запитав страшний голос, що пролунав за стінами.

– Фін! – схоже швидко виходячи з себе відповів чоловік.

Воїн по той бік, мабуть, перейнявшись тоном сивого, поспішно закрив заслінку, а вже через якусь мить почувся шум роботи якогось механізму і скрип воріт.

– Дівчино! – долинуло ледве чутно

Не отримавши відповіді, юнацький голос повторив у рази голосніше:

– Дівчино!

Я, обернувшись, побачила посеред кам'яної стежки хлопця в звичних мені сорочці і полотняних штанях. Серед інших раніше видимих ​​мною людей його виділяли смаглява шкіра, надміру широкий ніс і пухкі для європейця губи.

Біля нього, звісивши ноги в річку, сидів хлопець у об'ємній сорочці і таких самих, як у Фіна бордових штанях. А по коліно у воді до них, борючись із течією, йшов інший юнак з єдиним локоном на маківці і поки що короткими вусами.

Схоже, хлопці не очікували, що я все-таки обернуся.

Злякано смикнувши смаглявий явно розгубився, а блондин, що сидів біля нього, мало не пірнув назад у річку.

– Ну, а що я казав! – розтяг губи в єхідній усмішці воїн, що йде у воді.

Я лише здивовано підняла брову, спостерігаючи, як воїни повільно заливаються фарбою.

Тим часом ворота вже були відчинені навстіж. Фін невдоволено метнувши у хлопців погляд ринув:

– Ашот! Казимире! Світоч! Вам нічим зайнятися?

– Ми це… – постаралися виправдатися смертнички.

Сивий Колючка лише удостоїв їх невдоволеним поглядом, а вельми тямущі воїни стрибнули у воду і попрямували хто куди, рятуючись.

Невже цього чоловіка тут так бояться? Але чому?.. Дізнатись мені не вдалося. Однак питання відклалося у пам'яті...

Ми в'їхали до містечка. Хоча ні, спочатку ми потрапили до закритої з усіх боків «кімнатки». Попереду були такі самі ворота, як і ззаду. Праворуч тягнувся суцільний чистокол, а з іншого боку височіла будівля невідомого призначення. З неї вискочив молодик з чорним-чорним волоссям і зеленими очима.

Юнак, зважаючи на все, був таким собі воїном-прикордонником. На ньому красувалася цікава військова форма, синього кольору, волосся неслухняними локонами спадало на лоб, і спускалося до вух. Підскочивши до нас, хлопець здивовано глянув на мене.

Було видно, що його мучать безліч питань. Проте, вишколений і тренований він лише вклонився, дзинькнувши значками і блиснувши нашивкою на комірі.

– Не могли б ви мені пред'явити клейноду – ввічливо поцікавився у мене брюнет.

– Клей...? – хотіла перепитати я, але Фін перебив:

– Немає в неї клейнод.

– Гостя гетьмана? – вкрадливо поцікавився прикордонник

– Розмріявся – пирснув зі сміху воїн

У розгубленості юнак глянув на Фіна:

– Тоді... хто?

– Ніхто – відрізав Фін – давай пропускай!

– Вибачте, але я не можу. Адже її немає в реєстрі!

– Реєстр у гайдамаків. Так що пропускай – вже, схоже, шаленів мій мимовільний супутник

– За правилами не належить – не відступав прикордонник, хоча на його вигляд було зрозуміло, що він усвідомлює своє дуже невигідне в даний момент становище.

Хлопець явно не хотів грати з вогнем.

Зізнатися, особисто я не знала, в чому власне проблема, і що таке "клейноди". А тому лише могла розгублено хлопати очима, стежачи за тим, що відбувається.

Раптом, порушуючи вельми напружену атмосферу, почувся скрегіт, за яким пішов гавкіт, що швидко перейшов у жалібний собачий плач.

"Рудик" – схаменулась я, усвідомивши, що давно не бачила пса.

Вислухавши сльозливу серенаду в собачому виконанні, Колючка(тобто Фін) закотив очі, мабуть, усвідомивши її причину. Звернувшись до прикордонника, він заявив: