Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

На горизонті ледь займався світанок. Сонце ще навіть не планувало показувати свої промені. Пурпурне небо змінювало свої фарби на тепліші тони.

Ми мовчки скакали лісом. Фін явно був зайнятий якимись своїми неймовірно важливими роздумами. Мене ж хоч і дошкуляли думки та численні питання, на які я не можу знайти відповіді самостійно, тіло таки вимагало своє. Я заснула прямо в сідлі, досипаючи свої "законні" хвилини, перервані до того чи то холодом, чи то передчуттям.

Pov Фін

Трусячись в сідлі, я як завжди думав (Правильно. А що ще робити?).

Мене обурювала ситуація, що склалася. Чому тоді, схопивши її за руку, я сказав саме те, що сказав? Хоча, чесно кажучи, я хотів струсити її і висловити своє невдоволення.

А Шира теж гарна! Над поваленими супротивником знущається! Ще й повітряні поцілунки шле...

Ні ну, скільки живу... Скільки разом боремося пліч-о-пліч…. Ну було-було, а ось такого не було!

Так, Шира дівчина химерна і що тільки не дивує... І знущаючись, кланялася мені в ноги... І експромти обурливого змісту виразно читала... Навіть кусалася, як якесь звірятко... Але щоб повітряні поцілунки слала... Це ново!

І взагалі, на біса їй сотня? Дмитро їй написав, то яким боком мій курінь виліз? Мій.

Мій!

Звідки ж у "хіляка" міць сильніша, ніж у Її Високості?

Зізнатись, я на неї за це прізвисько з першого дня знайомства зуб тримаю. Ні, ну а чого грубити з першого дня знайомства?

Мимоволі пірнув у старі спогади...

Було це років так років десять тому... Саме перед битвою під Полтавою. П’ятнадцятирічний, наполегливий і нестримний я не міг дочекатися бою. Тоді, на кордоні, то поприще з москалями не було першим походом на моєму віці.

У ті часи я, як власне і зараз, щоразу занурювався в ейфорію, хоч нерідко жах продирав мене до кісток, від виду зрошеного кров'ю поприща…

До нашого війська приєднався новий загін, начебто шведи. Вони вирізнялися серед інших своїм строєм і тим, як гордо трималися, немов у кожному з них жила давня вікінгська кров. Озброєні мушкетами з довгими, наче списами, багнетами, а також важкими мечами, вони виглядали загрозливо та дисципліновано. Їхні довгі синьо-жовті мундири були оздоблені сріблястими ґудзиками, а на грудях багатьох виднівся бронзовий нагрудник, що блищав під сонячними променями. Голови їх прикривали трикутні капелюхи, які додавали їм офіційного та водночас войовничого вигляду.

Та це були наче не люди.... насторожували їх звірині погляди і різали око їхні дивні, майже містичні, яскраві очі.. не лише зелені, сині, як в людей, а і жовті, бурштинові, чорні... В нихпалала впевненість і холодна рішучість. Деякі з них мали неприродно яскраве, а хтось навіть пістряве волосся. Їхні високі стрункі фігури здавалися надлюдськими, а спокійний, навіть трохи холодний і хижий вираз облич змушував інших почуватися незатишно в їх присутності.

Та цього дня їхня загадкова присутність не займала моїх думок. На переговори з ними поїхав тодішній гетьман – Іван Мазепа...

– Ну, віддай – вкотре повторював я, спідлоба дивлячись на Тихомира.

Високий тоді, втім, як і зараз, хлопець відібравши мою шаблю, явно знущався.

– Ярослав чітко і ясно сказав, що на бій ти не підеш – як заведений, повторював Сірошкур хитро зіщулившись.

– Він сказав, що МИ не підемо! А ти, я дивлюся, слухатись не збираєшся?! – обурився, не припиняючи спроби повернути на той момент єдину зброю.

– У мене є батько! І він вирішуватиме піду я чи... – домовити я йому не дав.

Мене до глибини душі зачепила його остання фраза. Я вмазав йому у щелепу що було сили. Тоді брюнет часто знущався з мене з цього приводу... ну ось що з того що в мене одна тільки сестра є? Точніше була.

Схопивши в противника, що розгубився, бажаний предмет, рвонув, куди очі дивляться. Я знав, що від характерника, хай і недоучки можна очікувати будь-що.

Ні, я не боявся бійки з Тихомиром. Мене не лякала і догана від старших... Єдине що рухало мною це страх того, що недо-характерник розплавить мою зброю, перетворить на пил або щось на зразок того...

Адже іншого мені б і не дали, а до бою усього нічого – іншу шаблю знайти я просто фізично не встигну.

Несучи стрімголов, пірнув у натовп і мало не збив з ніг гетьмана, що стояв у її центрі.

– Хей, малеча, куди летиш? – весело поцікавився він – Ех, молоде покоління – нестримний вихор енергії, – хмикнув наче сам собі.

– І не кажи – підтвердив срібно-волосий чоловік, що стояв поруч, з неможливими очима, в яких можна було побачити синь Дніпра...

Здавалося, його погляд дивився прямо в душу, а підтягнуте, спортивне тіло і суворі риси обличчя мимоволі вселяли повагу.

– Добре, що я своїх на Січі залишив, – усміхнувся Вільгельм - хорунжий, що стояв поряд з гетьманом.

– А мені не вдалося своє чадо «забути», – важко зітхнув невідомий і в натовпі почувся вереск.

– Відчепися від мене! – репетувало якесь дівчисько.

Яке було здивування почути тут дівочий голос!

Задкуючи і по-звірячому ричачи, в натовп зайшла дивна дівчина. Вона не носила сукні, у неї не було кісок... На мій подив, на ній красувалися самі, що не є справжні шаровари і вишиванка...

– Познайомтеся – звернувся до нас із гетьманом срібло-волосий – це моя донька – і вже дівчинці: – Кликастику, йди сюди.

Відволікшись, дівчина здивовано озирнулася і, помітивши батька, підскочила до нього, радісно посміхаючись.

– Так, тато – здійнялися в повітря локони, що, подібно до леза, відливали на сонці металевим блиском.

Саме тоді я перші побачив ті очі... На дівочому обличчі вони виглядали набагато доречніше. Порівняні з красою Синевира, ці очі якось хитро витріщилися на мене, змушуючи всередині щось зойкнути. Тоді мені здавалося чарівним її ще ніжне обличчя з рум'яними щічками. Образ вже почавшого формуватися дівочого тіла, волосся, що діставало тоді ще до середини спини і той незрозумілий вираз хижачки...