Мирослава Русава - Чи так страшен вовк, коли є дракон?, Мирослава Русава

А я все летіла... незважаючи ні на що.

І знову змінилася панорама.

Пологі схили гір і зелень лісу біля їхнього підніжжя... По рівненькій долині, вкритій м'якою травою мчав вдалину вершник.

Здавалося, це принц з дівочих мрій. Приваблюють погляд риси обличчя, срібне на сонці волосся, підстрижене в дивну зачіску і цікавого крою мундир... Саме таким запам'ятався мені цей юнак років вісімнадцяти... він сидів верхи на вороному скакуні, а за ним вірно слідував красень-беркут.

Я полетіла за ним. Ми мчали з неймовірною швидкістю... Міста, ліси, болота без зупинки мчали повз нас.

Вже через якусь мить він зупинився на пагорбі зовсім в іншій місцевості.

Там, унизу, біля підніжжя схилу розкинулася просто фантастична картина… тут злилися долини, схоже, трьох річок, кожна з яких несла свої води у вічність. А на їхньому перехресті виріс чудовий острів, у середині якого височів кришталевий замок. Сади та алеї, розташовані навколо, вражали своєю красою. Смішні довгі будиночки, милі парканчики та величезні стіни.

Повітря прямо іскрилося, від крапель, що переливаються на сонці.

Юнак розглядав це диво, а я все летіла.

І знову, я опинилась у степу. Огорнуті полум'ям суворе поле бою... З дзвоном, висікаючи іскри, зустрічалися зігнуті мечі, в різнобій летіли стріли...

Швидше покинувши це недружнє місце, знову слідувала посипаною пилом стежкою.

Раптом обірвавшись, вона злетіла вгору

А там... поміж хмар... летіла-скакала неймовірна красуня-пегас. У неї на спині сиділа грізного вигляду валькірія у повному озброєнні.

Але жахливий порив вітру зіштовхнув мене. Не втримавшись на льоту, я полетіла вниз... примара розтанула, а я, перевернувшись у лежаку на другий бік, знову заснула.

***

Вкотре прокинулася «завдяки» невблаганному холоду, що забрався під сорочку і продер до кісток.

Зябко зіщулившись, насилу розплющила очі. За кілька кроків від мене насторожено завмер Рудик, що до того грів мене. Просто перед ним поставивши вказівний палець біля рота, в жесту, що закликав до тиші, стояла Шира... Дівчина з опаскою дивилася на мене, однак важкі повіки все ж таки замкнулися і, підтягнувши ковдру вище, знову спробувала піддатися морфею.

Потонути в небуття мені не вдалося... Тіло, що за ніч звикло до тепла ніяк не могло змиритися з настільки вагомою втратою. Ну, а моя тілогрійка, тобто Рудик, все ніяк не повертався.

По наметі пройшовся вітерець, який остаточно зігнав залишки сну.

Рішуче відкинувши ковдру, так люб'язно надану мені срібно-волосою валькірією, я сіла на лежаку, попутно намагаючись протерти заспані очі.

Виявляється, безвісти зник не лише Рудик... Дівчина так само зникла у невідомому напрямку і, зважаючи на все, повертатися не планувала.

Поглянувши на долоні і вирішивши, що перев'язувати їх не обов'язково піднялася на ноги. Натягнувши ще вчора акуратно поставлені біля «ліжка», короткі шкіряні чобітки, попрямувала до виходу.

Спала я просто так, в сорочці та штанах, не переодягаючись, а тому без сорому висунула ніс із Ширинної кімнатки.

Дорогою до виходу, на диво, нікого не зустріла... У «приміщеннях» з відкинутими полотнами-дверями не було видно жодної душі...

Вийшовши з намету, виявила дуже жваву картину. Усі щось робили, суетилися... Від круглої частини табору вже й слід простив. Десь праворуч воїни валили черговий намет. Спостерігаючи за цим дійством і вигукуючи чи то лайки, чи то підбадьорливі репліки невідомою мені мовою стояла блакитноока дівчина.

Озирнувшись виявила, тут же біля входу стояв сивий чоловік. Фін, здається…

Він завмер, склавши руки на грудях і безмовно дивився на те, що відбувалося... Плечі чоловіка були напружені... очі споглядали на світ з опаскою... на щоках гуляли жовна. У всій його постаті читалися розчарування та вичікувальне смирення. Навіть «колючки» волосся, що стирчать на всі боки, поникли…

Я ж, розгублено озирнувшись, не могла зрозуміти, що відбувається. А хлопці тим часом ненав'язливо відсунувши мене, почали виносити речі з намету, де я спала ще не так давно. Хтось із воїнів виніс мою сумку, і урочисто вручивши її мені, повернувся до роботи.

Не встигла я й очима моргнути, як від наметів залишилося купа дерева, тканини та мотузок.

До мене наблизилася Шира:

– Загалом так – одразу ж перейшла дівчина до справи, а за її спиною чоловіки оперативно скручували пакунки та носили речі на візки – Алан, мої плани, на жаль, раптово змінилися. Якщо ти не передумав, поїдеш із Фіном. До зустрічі! – махнула вона, рукою застрибуючи на коня.

Все сталося так швидко, що мій травмований розум не встиг усвідомити.

Всунувши все також задумливо-нерухомому чоловікові якийсь скруток і свиток, дівчина підстебнула свого коня і голосно вигукнувши: «Поїхали» зникла в гущавині разом з усім військом. Лише заплетені в коси хвости не осідланих коней майнули між дерев.

Здавалося, вони від чогось тікали... Або намагалися встигнути кудись.

Я лише здивовано простежила за возами, що губляться між деревами, численними вершниками і пішими воїнами.

На галявині залишилися лише я, чоловік, два коні та в деяких місцях підпалена земля: залишки від багать… Перевівши погляд на чоловіка, зам'ялася, не знаючи, як поставити хвилююче мене питання.

Сивий чоловік, як і раніше, дивився в той бік, де нещодавно зникло військо. Однак, важко зітхнувши, він таки відмер і підійшов до коня, прив'язаного до дерева.

– Ну що ж… не сказати, що мене питали… Ну… Загалом… ти їдеш зі мною. І не смій із себе хлопця корчити! – невдоволено додав він – все одно не виходить.

Завантаживши «дарунки» Шири в сумки на краю сідла, Фін повернувся до мене:

– Поїхали?

Як тільки я схопилася в сідло, на галявині з'явився Рудик. Пес дзвінко загавкав, ніби благаючи почекати. Звично підхопивши собаку на руки, посадила його в як і раніше завбачливо залишене порожнім відділення сумки.