Тоні Моррісон - Пісня Соломона

— Як ви мені набридли! — гукнула Агар, спересердя вхопившись за голову. Звичайний відрух досади, але дуже незграбний, тож Рут відчула, що з цією дівчиною не все гаразд. Що в ній дикість південного кварталу. Не злиденність, не неохайність, не галасливість, не ота буйна некерована пристрасть, коли навіть кохання прокладає собі киркою дорогу, а попросту брак стриманости. Тут живеш, знаючи, що будь-коли будь-хто може вчинити будь-що. Це не дикість з порядками й логікою левів, дерев, жаб і птахів, це дикість без ладу.

Рут не розпізнала цієї риси в Пілат. Душевна рівновага зовиці застувала всі її дивацтва. Лише ця жінка мала досить сили протистояти Мейконові. Вперше її вгледівши, Рут налякалася. Тоді Пілат постукала в кухонні двері. Шукала, як сама сказала, свого брата Мейкона. Та й дотепер Рут усе ж трохи побоювалася її. Не тільки за коротке, по-чоловічому підстрижене волосся, великі сонькуваті очі й неспокійні губи, гладку, гладеньку шкіру без волосків, шрамів і зморщок. Бо колись побачила живіт, на якому мав би бути пуп, але не було. Еге ж, навіть якщо ти й не боїшся жінки без пупа, то все-таки не можеш не поважати її.

А тепер Пілат владним жестом простягла руку й утихомирила онуку.

— Сядь он там. Сядь і навіть не подумай рипнутися кудись з цього подвір’я.

Знічена Агар посунула до лавки.

— Зайди до хати, — глянула Пілат на Рут. — Перепочинь перед тим, як поїдеш автобусом додому.

Вони сіли за стіл, віч-на-віч.

— У цій спекоті й персики висихають, — озвалася господиня дому, потягнувшись до кошика, в якому було зо шість плодів. — Але тут мало би бути кілька добрих. Накраяти тобі їх?

— Ні, дякую, — відповіла Рут. Її трохи тіпало. По напрузі, по шарпанині нервів, по рішучих намірах захистити сина, а відтак по гострих словах Пілат до онуки ось цей спокійний приязний тон обеззброїв Рут, надто рано й несподівано спонукав поводитися звично — з манірною гідністю. Щоб приховати тремтіння рук, вона склала їх на колінах.

Дуже були різні, оці дві жінки. Одна чорна, інша з жовтуватою шкірою. Одна в корсеті, інша в сукні на голе тіло. Одна начитана, але ніде не бувала. Інша прочитала тільки підручник географії, зате промандрувала всю країну з кінця в кінець. Одна цілком залежала від грошей, інша зовсім байдужа до них. Втім, це дріб’язкові відмінності. Те, що єднало цих жінок, було набагато важливіше. Обидві переймалися сином Мейкона Деда, обидві мали тісний посмертний зв’язок зі своїми батьками та знаходили в цьому зв’язку підтримку й полегшення.

— Останнього разу, коли я тут була, ти теж запропонувала мені персик. Тоді я теж прийшла через сина.

Пілат кивнула й нігтем розламала персик.

— Послухай, Рут, ти ніколи не простиш Агар. Якщо будеш тільки силувати себе до цього, то ніколи не зможеш пробачити їй. Але, як мені здається, ти мала б її зрозуміти. Подумай про це. Ти ладна вбити чи покалічити Агар, бо вона спробувала відібрати від тебе сина. Вона ворог тобі, бо хоче його забрати з твого життя. Ну а з погляду Агар є хтось, що хоче вирвати молодого Мейкона з її життя. І той хтось — сам Мейкон. Отже, він їй ворог. Він сам хоче забратися з її життя. А вона радше вб’є його, аніж дозволить це зробити. Ви обидві міркуєте однаково.

Я з усієї сили стримую її, щоб не робила дурниць. Це й моя дитина, ти ж знаєш. Кожного разу, коли Агар робить замах, я б’ю її, періщу. Тільки за спробу замаху, затям собі, бо одне знаю твердо: до вбивства ніколи не дійде. Твій син, перш ніж прийшов на цей світ, не давав себе вбити. Ще плавав у твоїй утробі, а татко вже пробував позбутися його. І ти до цього приклалася. Дитина мусила перебороти касторку, в’язальні спиці, її ошпарювали парою. Бозна-що ви з Мейконом іще виробляли, а вона вижила. Твій син дав собі раду, коли був зовсім безпомічний. Тепер ніщо його не вб’є, хіба його ж таки дурість. Жодна жінка ніколи не зжене твого сина зі світу. Гадаю, що саме жінка врятує йому життя.

— Ніхто не вічний на цьому світі, Пілат.

— Не вічний?

— Звичайно, не вічний.

— Ніхто?

— Ніхто.

— А чому?

— Бо смерть така сама природна, як життя.

— У смерті нема нічого природного. З усього, що тільки є на світі, вона найнеприродніша.

— То ти вважаєш, що люди безсмертні?

— Не всі. Декотрі.

— І хто ж вирішує про те, кому жити вічно, а кому вмирати?

— Самі люди. Хтось хоче жити вічно. Хтось не хоче. Думаю, що самі люди це вирішують. Вони вмирають тоді, коли самі захочуть. Ніхто не помре, якщо сам не захоче цього.

Рут похолола. Вона завжди вважала, що її батько прагнув померти.

— Я б хотіла йняти тобі віру в усьому, що стосується мого сина. Однак я була б дурепою, якби так робила. Ти бачила смерть твого батька, а я — мого. Ти бачила, як його вбили. То ти гадаєш, що він схотів померти?

— Тата застрілили на моїх очах, і він, злетівши угору на півтора метра, звивався на землі. Але я не бачила його смерти. Більше того, я бачила його живим після розстрілу.

— Пілат, ви ж самі його поховали, — сказала Рут, наче до дитини.

— Його поховав Мейкон.

— Суті справи це не змінює.

— Мейкон теж бачив його. Після того як тато злетів у повітря, після того як Мейкон поховав його. Ми обоє його бачили. Я й досі бачу тата. Він допомагає мені, справді допомагає. Говорить мені те, що мушу знати.

— А що саме говорить?

— Все що хоч. Приємно відчувати, що він поблизу. Кажу тобі, на нього я завжди можу покладатися. Скажу тобі ще щось. Тільки на нього можу покладатися. Я рано осамотіла. Ти не знаєш, що воно таке. Після того як тато злетів у повітря, ми з Мейконом кілька днів блукали, а коли посварилися, я пішла своєю дорогою. Вирушила до Віргінії. Там, як я гадала, жили татові родичі. Чи мамині. Здавалося мені, що хтось колись про це сказав. Не пам’ятаю мами, бо вона померла ще перед моїм народженням.

— Перед народженням? Як таке могло