Тоні Моррісон - Пісня Соломона

вікном автобуса таблички з назвами вулиць («їж вишні, — сказала колись їй Пілат. — Тоді не муситимеш чіпляти на ніс оці скельця»). Думала лиш про те, як добратися до Любої вулиці. Там живе Пілат. Мабуть, Агар теж там живе. І як могло оте повновиде пишноволосе дівчатко вхопити ножа й замахнутися на мого сина? А може, Фредді бреше? Може. Побачимо.

Автобус минув банківські будівлі та їхав повз крамнички й облуплені халупи. Рут дала знак водієві, щоб спинився. Неблизький світ ця Люба вулиця, Рут спітніла, поки дійшла до дому Пілат. Двері стояли відчинені, вдома нікого не було. Оселя пахла фруктами. Згадався персик, від якого Рут замлоїло, коли вона була тут востаннє. Ось крісло, на яке вона тоді безсило опустилася. Ось приладдя, щоб робити свічки. Ось каструля, у якій гусне жовто-коричневе саморобне мило. Тоді цей дім видавався гаванню, та й тепер рут, дарма що пройнята холодною люттю, почувалася наче в таверні, в безпечній пристані. Зі стелі звисала мухоловка без жодної прилиплої мухи, поряд висів мішок. Жінка зазирнула до спальні й побачила там три ліжка. Немов Білосніжка, підійшла до найближчого й сіла на нього. У цьому будиночку тільки одні двері. І дві кімнати: вітальня, в якій живе вся сім’я, й ця спальня. І ще погріб із входом знадвору. Сталеві двері відчиняються всередину, понад крутими кам’яними сходами.

Рут сиділа й набиралася гніву та рішучости. Зацікавившись, чиє це ліжко, вона підняла покривало та побачила голий матрац. Таке саме й друге ліжко, але не третє. На цьому були простирала й подушка з вишивкою. Мабуть, на ньому спить Агар. Гнів охопив Рут. Вийшла з кімнати, придушуючи його, щоб могти чекати й чекати, поки хтось прийде. Схрестивши руки на грудях і походжаючи по вітальні, вона почула мугикання. Начебто із задвірку. Це, напевно, Пілат. Завжди щось мугикає і жує всяку всячину. Найперше слід буде спитати її, чи правду сказав Фредді. Тут треба зовиці, її спокою, щирости та зрівноважености. А тоді буде видно, що робити далі. Чи вихлюпнути злість, дати рукам волю й будь що буде, чи... Рут згадала кукурудзяний крохмаль. Як смаковито він тоді хрумкотів... А тепер вона лиш скреготала зубами, зійшовши з ґанку та пробираючись попід стіною крізь зарості декоративного тютюну, що ріс тут без ніякого догляду.

На лавці сиділа якась жінка, звісивши руки на коліна. Це не Пілат. Рут непорушно стояла й дивилася на її спину. Зовсім не схоже, що це спина смерти. Тендітна, м’яка, вразлива, як гомілка — повна кісток, але чутлива до найлегшого болю.

— Реба? — спитала Рут.

Жінка обернулась і спинила на ній зболений погляд. Ніколи в житті Рут не бачила такого страшного суму в очах.

— Реби нема вдома, — відповіла жінка. Слово «нема» прозвучало так, ніби Реба пішла з дому назавжди. — Чим я можу вам допомогти?

— Я Рут Фостер.

Агар заціпеніла. Її тілом блискавично пробігла хвиля збудження. Це ж Доярева мати, її постать було видно через занавіски у горішній кімнаті, коли Агар вистоювала вечорами по той бік вулиці, спершу сподіваючись зустріти коханого, потім — просто побачити його здаля, а тоді, зневірившись, усе одно вистоювала, щоб хоч бути неподалік від усього того, що його оточує. Ох, ці нічні таємні вистоювання, тим таємніші, що скидалися на вияв божевілля... Агар побачила цю постать разів зо два, коли відчинилися бічні двері й та струсила крихти зі скатертини чи вибила пил із килимка. Все, що Дояр розповів про свою матір, все, що Агар чула про неї від Пілат і Реби, забулося при цій жінці. Болісна втіха збентеженої Агар відбилося усмішкою на її лиці.

Рут не здивувалася. Смерть завжди усміхається. І дихає. І виглядає беззахисною, як гола кістка, невинною, як чорні плямки гнилі на троянді, як плівка на оці мертвої рибки.

— Ти хочеш вбити його, — безпристрасно проказала Рут. — Якщо йому хоч волосок з голови спаде, то, Бог мені свідок, я скручу тобі в’язи.

Ці слова вразили Агар. Нікого на світі вона не любила, крім сина цієї жінки, й дуже, дужче, ніж будь-хто, бажала, щоб він жив. Однак нічого не могла вдіяти з хижаком у своєму нутрі. Її поглинуло, наче анаконда, кохання, й від самої Агар нічого не зостало: ні страху, ні мрій, ані розуму. Тож вона відповіла щиро:

— Не вб’ю його. Але не можу цього пообіцяти напевно.

Рут відчула в цій відповіді покору, прохання. Агар здалася їй не людиною, а якимсь імпульсом, клітиною, червоним кров’яним тільцем, що не знає, не розуміє, навіщо йому судилося пробути все своє життя в ненастанній гонитві, плавати темним тунелем до серцевого м’яза чи до очного нерва й живити їх.

Примружившись, Агар не зводила очей із цієї жінки, що її досі сприймала тільки як постать. Ця жінка жила з ним під одним дахом, кликала його додому, й він ішов, відала всі таємниці його плоті, охоплювала пам’яттю все його життя. Ця жінка знала його, бачила, як йому ростуть зуби, стромляла палець у його рот, щоб помасувати ясна. Витирала йому задочок, намащувала вазеліном передочок-коцюрку, ловила немовляткові риготини біленькою чистенькою пелюшкою. Годувала його своїм молоком, носила його під серцем у теплі й безпеці. А одного разу розкинула ноги набагато, набагато ширше, ніж це робила для Дояра Агар. Ця жінка й дотепер могла будь-коли заходити до його кімнати, нюхати його одежу, гладити його взуття, прихиляти голову там, де він перед тим лежав. І ця худенька жінка з лимонно-жовтою шкірою мала те, за що Агар охоче дала б собі скрутити в’язи: можливість ще сьогодні побачити Дояра. Агар охопили ревнощі, її пройняв дрож. «Мабуть, тебе, — подумала вона, — це, мабуть, тебе слід було б убити. Напевно, тоді б він повернувся до мене, допустив би мене до себе. Він моя єдина опора в житті».

— Він моя опора в житті, — вголос сказала Агар.

— А я його опора, — відрекла Рут.

— Він має в носі вас обох.

Вони повернули голови й побачили Пілат. Сперлася на підвіконня. Не знати, чи довго вона тут була.

— Не засуджую його. Дві дорослі жінки говорять про чоловіка так, ніби він опора чи потребує її. Не опора він. Це чоловік, а того, що він потребує, не має жодна з вас.

— Мамо, дайте мені спокій. Дайте мені святий спокій.

— А ти що, не маєш