Тоні Моррісон - Пісня Соломона

немощеної вулиці. Пілат сиділа на стільці, й Реба обтинала їй волосся ножицями. Ось тоді Рут уперше побачила Агар, чотири — чи п’ятирічну повновиду дівчинку з чотирма довгими косичками — двома, як ріжки, над вухами та двома, як хвостики, ззаду, на шиї. Господиня оселі втішила свою братову й дала їй персик. Рут не могла його їсти, бо від пушку на шкірці її млоїло. Вислухавши гостю, Пілат послала Ребу до крамниці по кукурудзяний крохмаль. Усипала трохи того добра у жменю й подала Рут. Вона слухняно взяла крихту й поклала до рота. Засмакувавши, відчувши хрусткість, попросила ще і, заки пішла додому, схрумала півпачки. Відтоді вона їла крохмаль, колотий лід, горіхи, а якось їй забаглося пожувати дрібних камінців. «Коли ходиш з дитинкою, — сказала на тих відвідинах Пілат, — мусиш споживати все, що вона вимагає. Бо інакше, народившись, ця дитина не зможе насититися їжею, в якій ти їй відмовляла». Рут гризла, і їй було все мало та й мало. Її зуби завжди були в роботі. Як кішці кортить гострити кігті, так і Рут тягло на щось хрустке, а коли не було нічого підхожого, то принаймні зубами скреготіла.

Хрумкотячи крохмалем, Рут пішла за Пілат до спальні. Там зовиця вдягла вагітну в доморобний пояс, що тиснув між ногами, та звеліла носити його до четвертого місяця і «не приймати від Мейкона ніякої гидоти, нічого не стромляти собі в нутро». Пілат також сказала їй не перейматися, Мейкон більше не докучатиме, Пілат сама подбає про це. За багато років Рут дізналася, що зовиця поставила на братове крісло в конторі невелику ляльку-хлопчика з пофарбованою курячою кісточкою, що стирчала з-під живота, й червоним кружком на пупі. Мейкон скинув оте опудальце з крісла, лінійкою заштовхав його до ванної, а там облив спиртом і підпалив. Дев’ять разів довелося підпалювати, поки вогонь дійшов до соломи й бавовни — нутрощів ляльки. Мабуть, далося-таки взнаки те черевце з вогняно-червоним кружечком, бо відтоді Мейкон дав жінці спокій.

Породивши наступного дня після того, коли вона стояла на снігу, з оксамитовими трояндами біля ніг і з блакитнокрилим чоловіком над головою, Рут дивилася на малюка як на гарненьку забавку, що дає перепочинок, розвагу й насолоду. Насолоджувалася, даючи йому грудь, аж поки Фредді — знову той Фредді! — застукав її на гарячому. Тоді син був уже не плюшевою іграшкою. Став полем, на якому, наче індіанці та ковбої в кінофільмах, вели бої чоловік з жінкою. Кожного з цієї пари злостили чесноти противника. Кожне було певне своєї непомильности й шаліло від дурости, що вбачало в суперникові. Рут була, звичайно ж, індіанцем. Втратила свої землі, звичаї та цілісність, стала розпластаною підстилкою під ноги, примирившись зі своєю долею, лише застерігши собі право на недоречний і дріб’язковий непослух.

То хто тоді цей її син? Ось цей високий чоловік — зовні плоть, а всередині почуття, про які мама ані гадки не має? А хтось має і знає про Дояра досить, щоб запрагнути вбити його. Зненацька світ перед Рут відкрився, немов один із її сортових тюльпанів, і показав свої лиховісні жовті тичинки. Вона леліяла свою власну біду, плекала, підняла її до високости мистецтва та способу життя. А тепер побачила світ поза своїм власним — ширший і лихіший. Поза ліжком із пологом, де набрякав і розкладався її батько-лікар; все йому гнило, крім прегарних кистей, — і тільки їх і вспадкував онук. Поза її садком і акваріумом зі здохлою золотою рибкою.

Рут вважала, що все вже за плечима. Що вона перемогла, перебула касторову олію й горщик з парою, який попік шкіру до пухирів, так, що незмога було помочитися, годі було сісти з дочками за стіл до шиття та викроювання. Наперекір усьому Рут породила дитя, і хоч воно не допомогло перекинути місток через прірву між нею й Мейконом, але все-таки стало її єдиним тріумфом.

А тепер Фредді сказав, що не за плечима, що не перемогла. Що й досі хтось хоче вбити її сина. І позбавити матір єдиного відчайдушного вияву непокори, втіленого, звершеного й довершеного. І цей хтось — одної крови з Мейконом.

— Мені боляче, — сказала Рут двірникові, склавши гроші за комірне, які той приніс, і засунувши їх у кишеню. — Знаєш, Фредді, мені боляче.

Зійшовши вгору ґанковими східцями, вона зайшла до кухні. Не тямлячи гаразд, що робить, стусонула ногою дверцята із зношеним замком у шафці під зливною мийницею. На удар дверцята відповіли тихим скрипом, зачиняючись, а тоді знову відчиняючись. Рут глянула на них і ще раз стусонула. Знову скрип, і знову вони навстіж.

— Хочу, щоб ви зачинились, — шепнула вона. — Зачиніться.

Дверцята стояли відчинені.

— Зачиніться. Чуєте? Зачиніться! Зачиніться!! Зачиніться!!!

Рут зірвалася на крик.

Почувши галас, Ліна збігла сходами та вбігла на кухню. Мама, втупившись у шафку, кричала їй.

— Мамо, — обізвалася наполохана дочка.

— Чого хочеш? — зиркнула на неї Рут.

— Не знаю... Здалося мені, що ти щось сказала.

— Приведи кого-небудь, щоб полагодив ці дверцята. Хочу, щоб вони добре зачинялися. Надійно.

Рут квапливо вийшла. Ліна провела її пильним поглядом, а коли почула тупіт на сходах угору, поклала, зачудована, палець на губу — і не гадала, що мама у свої шістдесят два може так прудко бігати.

Рут мала небагато пристрастей, зате всі вони були глибокі. Довгі роки позбавлена плотського кохання, довгі роки приречена на самовтіху, вона сприймала смерть, що загрожувала синові, ніби втрату останньої можливости виливати свою любов.

Такою самою твердою ходою, як і тоді, коли шість чи сім разів на рік вибиралася до кладовища, вона вийшла з дому, дочекалася автобуса двадцять восьмого маршруту й сіла зразу за шофером. Зняла окуляри та протерла їх подолом спідниці. Зосереджена, цілеспрямована, як завжди, коли смерть заносила руку над кимось, хто належав Рут; як і тоді, коли погибель дихала на татове рідке волосся й розкуйовджувала його. Така сама спокійна й зграбна, як і тоді, коли доглядала тата, коли, вхопивши смерть за барки, борюкалася з нею. Рут підтримувала життя в батькові й тоді, коли він уже не хотів жити, коли жахавсь і бридився кожного свого смердючого видиху. Заслабкий, щоб опиратися доччиним старанням, він тонув у безмежній ненависті до цієї жінки, що не давала йому спокою, що не зводила з нього погляду сяючих любов’ю очей, що не пускала його до жаданого місця останнього спочинку.

Протерши окуляри, Рут виразно бачила за