Тоні Моррісон - Пісня Соломона

побачили її, перешіптувалися: «Агар знову подалася шукати Дояра». Жінки видивлялися на неї з вікон. Чоловіки зиркали на неї з-понад шахівниць, цікаві, чи поталанить їй цього разу. Нікого з них не дивували крайнощі, до яких доводить нещасливе кохання. Ці люди бачили, як жінки задирають спідниці на голови й виють, наче вовчиці, по втрачених коханих. Бачили, як чоловіки тужать по втрачених коханих, сидячи на порозі та тримаючи пенні в устах. «Богу дякувати, — шепотіли ці люди собі під ніс, — Богу дякувати, що я не спізнав такої смертельної любови». Зазнав її Хмарочос. У Франції він одружився з білою дівчиною та привіз молоду дружину додому. Був на сьомому небі. Догоджав жінці як міг. Проживши з нею шість років, якось він застав її вдома в ліжку з коханцем. Чорношкірим, як і він. Упевнившись, що ця білошкіра жінка охоча не тільки до свого чоловіка, не тільки до цього коханця, але й до всіх негрів, Хмарочос сів і зціпив зуби. Відтоді ані словом не озивався. Ніколи. Томмі Залізниця взяв його працювати підмітайлом і в такий спосіб врятував горопаху від виправного дому, богадільні чи божевільні.

Тож Агарині пошуки були видимою часткою великої таємниці її нещасливого кохання. Людей цікавили вияви таємного, а не наслідки виявів. Так йому й треба, нічого було плутатися з близькою родичкою.

На Дояреве щастя, виявилося, що з Агар ніяка вбивця. Навіть страшенно розлючена, вона все одно благоговіла перед своєю жертвою. Тремтіла так, що не могла встромити ножа, вдарити молотком, рубнути киркою. Як тільки замах не вдавався, — чи то ззаду схопили за зап’ясток, чи то спереду обхопили попід пахви, чи то влучно й сильно вдарили в щелепу, — Агар корчилася й ридма ридала. І на місці замаху, й удома — під ременем Пілат. Тоді ставало легше. Пілат била онуку, Реба плакала, Агар припадала до підлоги. До наступного разу. Як ось цього, коли вона крутнула клямку дверей Гітариної парубочої кімнатки.

Замкнені. Агар закинула ногу на поручні сходового майданчика й заходилася коло вікна. Дояр почув звуки, почув, як деренчить вікно, але не рушився, не забрав руки з очей. Лежав нерухомо й тоді, коли почув брязкіт розбитого скла.

Агар взула туфлю й потяглася до віконної ручки. Найбільше часу пішло їй на те, щоб підняти раму. Жінка зависла на перилах, підтримуючи рівновагу ногою. Нарешті рама піддалася й ковзнула вгору.

Дояр не розплющував очей. Крижі заливав піт, стікав з-під пахов. Страху не стало. Спокійний, як ранішнє світло, Дояр лежав і набирався сили духу від усього світу. І бажав їй смерти. Або вона уб’є мене, або сама впаде мертва. Або житиму на цьому світі, як сам захочу, або покину його. Якщо маю жити, то хай згине вона. Або одне, або друге. Або я, або вона. Вибирай.

Умри, Агар. Умри. Умри. Умри.

Та вона не вмирала. Забралася в кімнату й підійшла до невеликого залізного ліжка. В руці тримала м’ясницький ніж. Занесла його високо, понад свою голову й вдарила, цілячись у шию, покриту гладенькою шкірою над коміром сорочки. Вістря влучило в ключицю й ковзнуло до плеча. З ранки заструменіла кров. Дояр сіпнувся, але не рушив рукою, не розплющив очей. Агар знову високо занесла ножа над головою, тепер уже обіруч, але відчула, що не може вдарити ще раз. Хоч як силкувалася, але суглоби знерухоміли. Минуло десять секунд. П’ятнадцять. Паралізована жінка й одубілий чоловік.

На тридцятій секунді Дояр уже знав, що перемога на його боці. Відвів руку, розплющив очі. Повів поглядом по її зведених руках.

«Ой, — подумала вона, побачивши його обличчя, — я й забула, який він гарний».

Дояр помалу звівся.

— Якщо триматимеш руки ось так, як тримаєш, — сказав він, — а тоді прудко махнеш ними не розгинаючи, то заженеш цього ножаку в саме своє дірище. Чому так не зробиш? Було б тоді по всіх твоїх клопотах.

Поплескав її по щоці й відвернувся від погляду великих, темних, благальних і порожніх очей.

Ось так вона стояла дуже довго, а ще довше тривало, поки її там знайшли. Зрештою, кожен міг здогадатися, де Агар. Якби було треба, то кожен знав би, де її шукати. Тепер уже навіть Рут знала. Тиждень тому вона довідалася від Фредці, що за останні шість місяців Агар шість разів спробувала вбити Дояра. Задивившись на двірникові золоті зуби, Рут перепитала:

— Агар?

Довгі роки Дояревій матері ні разу не потрапляла на очі ця дівчина. Рут лише раз побувала в домі Пілат — дуже давно це було.

— Агар. Не хто інший.

— А Пілат знає про це?

— Аякже. Щоразу її лупцює, але це не помагає.

Рут відлягло від серця. Подумала була, що Пілат, яка власне й привела Дояра на світ, тепер прагне його смерти. Полегшало, та зразу ж і кольнуло: чому син сам не сказав цього матері? Цієї миті вона усвідомила: так, нічого не говорив, нічим не ділився й роками не мав у цьому потреби. Рут ніколи не сприймала його як особистість, як окрему самодостатню людину. Син завжди був її пристрастю. Бо набралася відчайдушности злягтися з чоловіком і породити йому це дитя. Бо воно мало стати першою ланкою жаданих пут між нею та Мейконом, мало тримати батьків укупі й повернути їм любощі. Ще перед народженням ця дитина викликала сильне почуття — завдяки бридкому сіро-зеленому порошку. Пілат дала це зілля Рут, аби та розбовтувала його в дощівці й доливала до страв. Після кількох днів любовного дурману Мейкон отямився, впав у лють, а згодом, дізнавшись, що жінка завагітніла, силував її скинути плід. Тоді дитя сприймалося як нестерпна нудота від півложки касторки, що її Мейкон примусив випити; як гарячий від окропу горщик, на котрий довелося сісти; як мильний клістир, як в’язальна спиця. Рут пошпортала у своєму лоні тільки її кінчиком, сидячи навпочіпки у ванній, плачучи й трясучись зо страху перед чоловіком, що тим часом походжав під дверима. Коли ж він ударив вагітну по животі, — Рут саме підійшла прибрати з-перед Мейкона тарілку по сніданку, а той глянув на черево й ударив, — вона кинулася до південного кварталу шукати Пілат. Ніколи не бувала в цій частині міста, але знала, на якій вулиці живе зовиця. Не знала тільки номера дому. Пілат не мала телефону, а на її будинку не було номера. Рут спитала якогось перехожого, де та мешкає, і відтак знайшла вбогий коричневий будиночок оддалік