Тигер - Як я став супер злодієм, Тигер

Його очі закрилися, і він поринув у глибокий сон, який мав допомогти його тілу відновитися.

***

Тим часом у тиші кімнати пролунав звук дверей, що відкривалися. Усередину увійшли дві постаті — це були **Вероніка** та її наставниця **Жінка-Кішка**. Їхні кроки були легкими, але впевненими. Жінка-Кішка йшла попереду, її очі пильно оглядали приміщення, а Вероніка йшла слідом, не відводячи погляду від капсули, в якій лежав її брат.

— Ти маєш двадцять хвилин, — сказала Жінка-Кішка, її голос був спокійним, але рішучим. — Потім ми повинні вирушити. Нас чекає моя наставниця. Вона — одна з найсильніших серед нас, і вона готує тебе до наступного випробування.

Вероніка кивнула, підійшовши ближче до капсули. Вона стояла поруч, дивлячись на свого брата, який спав під впливом лікувальних речовин. Його обличчя виглядало спокійним, але його тіло ще не відновилося повністю після жорстоких боїв.

Вона поклала руку на прозору поверхню капсули й тихо прошепотіла:

— Ми зустрінемося знову, Андрію, коли ти станеш сильнішим. Я теж буду старатися стати кращою, щоб стояти поряд із тобою й захищати тебе, бо ти — моя сім'я. Ти завжди захищав мене, а тепер моя черга.

Її голос звучав упевнено, але в глибині душі вона відчувала смуток. Вона не знала, коли знову побачить свого брата, і їхнє возз'єднання здавалося далеким. Але вона знала, що повинна йти далі.

— Як шкода, що наші батьки не можуть бачити нас тепер, — тихо додала вона, відводячи погляд на стелю. Її голос був сповнений туги.

Їхні батьки завжди були для них взірцем сили й рішучості. Їхній батько був колись відомим супергероєм, але його життя закінчилося рано, коли він загинув під час однієї з місій, рятуючи людей від катастрофи, викликаної суперзлодієм. Його смерть стала трагедією для всієї родини.

Їхня мати, хоча й не мала суперсили, була незламною жінкою, яка завжди підтримувала їх у всьому. Але через кілька років після смерті батька, вона теж пішла з життя через хворобу, залишивши дітей на самоті в цьому жорстокому світі.

— Вони б пишалися нами, — продовжила Вероніка, її голос злегка затремтів. — І я не підведу тебе, брате. Ми зробимо все, щоб стати сильнішими. Ми — спадкоємці їхньої сили й волі.

Жінка-Кішка стояла осторонь, спостерігаючи за сценою, але не втручалася. Вона розуміла, що ці моменти важливі для Вероніки, але час не чекав.

— Нам пора, — нарешті промовила Жінка-Кішка, її голос був тихим, але беззаперечним. — Ми повинні йти. Наставниця чекає на нас. Вона — не той, хто любить запізнення.

Вероніка відвела руку від капсули й зробила крок назад, знову глянувши на Андрія. Її очі наповнилися рішучістю.

— Ти скоро станеш сильним, брате, — промовила вона про себе. — А я буду поряд, коли ти прокинешся. Ми знову будемо разом.

Вона повернулася до Жінки-Кішки й кивнула. Вони разом попрямували до виходу, залишаючи Андрія у тиші його відновлення.

— Куди ми вирушаємо? — запитала Вероніка, коли вони залишили приміщення.

— До моєї наставниці, — відповіла Жінка-Кішка. — Її ім'я **Гелла**, і вона одна з найнебезпечніших суперзлодіїв у нашому світі. Її сила — абсолютний контроль над хаосом. Вона навчить тебе використовувати свої емоції й страхи як зброю. Але знай, тренування буде жорстким. Не кожен витримує уроки Гелли.

Вероніка мовчки кивнула. Вона знала, що це буде важким випробуванням, але вона готова пройти через усе, щоб стати сильною, як її брат, щоб бути на висоті поруч із ним.

— Я готова, — тихо відповіла вона.

— Сподіваюсь, — промовила Жінка-Кішка, її голос звучав холодно. — Бо коли ми досягнемо її бази, повернення не буде.

Разом вони зникли в темряві коридорів бази, прямуючи до свого наступного пункту призначення, де Вероніку чекало випробування її життя.

Сторінка 50

Андрій продовжував спати в капсулі, занурений у глибокий сон, який допомагав його тілу відновлюватися після важких боїв. Цілющі рідини навколо нього забезпечували повне відновлення, а його розум, хоча й відпочивав, досі був занурений у химерні сни, де перепліталися реальність і його страхи.

До капсули тихо підійшов **Морок**. Його очі холодно оглянули Андрія, який спокійно лежав усередині, і він звернув свою увагу на монітори, що показували процес відновлення. Графіки стабільно показували поліпшення стану Андрія, але Морок знав, що часу для повного відпочинку в них мало. Андрію доведеться прокинутися раніше, ніж планувалося.

Морок злегка постукав пальцями по клавіатурі моніторів, налаштовуючи системи капсули. Він швидко переглянув усі показники, роблячи кілька позначок у невеликому чорному зошиті, який завжди носив із собою. Його нотатки були точними й короткими — лише важливі деталі про стан Андрія та швидкість його відновлення.

— Він уже майже готовий, — тихо промовив Морок сам до себе, злегка хмурячись. — Але потрібно бути впевненим, що тренування під наглядом мого наставника почнеться вчасно. Ми не можемо більше зволікати.

Він поклав зошит у кишеню й зробив кілька кроків від капсули. Раптом його погляд змінився, коли він глянув на двох охоронців, які стояли біля входу до приміщення. Це були одні з найкращих бойових підлеглих Морока — добре навчені й рішучі.

— Вам доручено охороняти цю кімнату, — промовив Морок, його голос був холодним і рішучим. — Жодна душа не має доступу до цього приміщення, окрім мене. Ваше завдання — чекати, доки Андрій не прокинеться.

Охоронці синхронно кивнули, їхні обличчя залишалися серйозними, вони знали, що накази Морока виконуються беззаперечно.

— Коли він прокинеться, — продовжив Морок, — ви випустите його з капсули й повідомите йому, що він має відправитися на тренувальну площадку під номером 450. Там на нього чекатиме мій учитель. Він допоможе Андрію підготуватися до справжнього випробування. Ми повинні підняти його ранг до **SSS**. Це питання не лише нашої стратегії, а й його виживання.

Морок трохи нахилив голову, неначе перевіряючи реакцію охоронців. Обидва залишалися незворушними.