Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори, Микола Васильович Гоголь

class="p1">Хлестаков. А, прошу найпокірніше сідати; дуже радий. Я дуже добре знайомий з вашим начальником.

Растаковський (сів). А, то ви зволили знати Задунайського?[71]

Хлестаков. Якого Задунайського?

Растаковський. Графа Румянцева-Задунайського, Петра Олександровича. Це мій колишній начальник.

Хлестаков. Он як… То ви служили давно?

Растаковський. Перебував під час осади під Сілістрією, в сімсот сімдесят третьому році. Дуже гарячий був бій. Турок був ось так, як оцей стіл перед нами. Я був тоді сержантом, а секунд-майор був у нашому полку — чи не зволили ви знати: Гвоздьов Петро Васильович?

Хлестаков. Гвоздьов? який це?

Растаковський. Петро Васильович. Він був за височайшим повелінням покійної імператриці переведений згодом у драгуни.

Хлестаков. Ні, не знаю.

Растаковський. Я так і гадав, що ви не знаєте, бо вже понад тридцять років, як він помер. Ось тут недалеко, верст двадцять від міста, залишилася його внучка, що вийшла заміж за Івана Васильовича Рогатку.

Хлестаков. За Рогатку? Скажіть! Я цього зовсім не думав.

Растаковський. Еге ж, Рогатка, Іван Васильович. Так от турок стояв перед нами ось так, немовби оцей стіл. Зима і сніг, і сум’яття було таке, як у тому році, коли француз підступав під Москву. У нашому полку був також секунд-майором Фіктель-Кнабе, німець. Звали його Сіхфрід Іванович, але генерал-аншеф тодішній, Потьомкін, звелів перейменувати: «Ти, — каже, — не Сіхфрід, а Суп, — то будь ти Супом Івановичем». І відтоді так і залишилося йому ім’я Суп Іванович. То цього Супа Івановича і секунд-майора Гвоздьова, про якого я казав, відрядили були по фураж. До них був прикомандирований я та ще квартирмістр[72], якщо зволите знати, Трепакін, Автоном Павлович: він також, я гадаю, вже буде років з двадцять п’ять, як помер.

Хлестаков. Трепакін? Ні, не знаю. А ось я хотів би попросити у вас…

Растаковський (не слухаючи). Показний мужчина: русяве волосся, золотий аксельбант. Добре танцював польський. Лясне бувало рукою і відіб’є пару у самого полковника, і як тільки дівчата… хе, хе, хе… У нас бували тоді палатки; і тільки-но зазирнеш до нього в палатку… хе, хе, хе… там уже сидить, і вранці денщик виводить, немовби драгуна, у трикутному капелюсі… хе, хе, хе… і портупея висить, хе, хе, хе…

Хлестаков. Так, це подібна історія з моїм знайомим, одним чиновником, котрий дуже вигідно служить. Сидить він у халаті, закурив люльку, раптом до нього приходить один мій теж приятель гвардієць кавалергардського полку, і каже… (Спиняється і дивиться тим часом пильно в очі Растаковському.) Послухайте, однак, чи не можете ви імені позичити скільки-небудь грошей? Я в дорозі витратився.

Растаковський. Та хто це просив грошей: чиновник у гвардійця чи гвардієць у чиновника?

Хлестаков. Ні, це я прошу у вас. Бачите, щоб потім як-небудь не забути, то краще тепер.

Растаковський. То це вам потрібні гроші? Ото диво! Я гадав, що гвардієць при анекдоті ото попросив. Як-бо в розмові іноді виходить! То вам потрібні гроші? А я, признаюсь, з свого боку прийшов турбувати найпокірнішою просьбою.

Хлестаков. А що, з приводу чого?

Растаковський. Маю одержати додатковий пансіон, то я просив би, щоб закинули слівце там сенаторам або кому іншому.

Хлестаков. Будь ласка, будь ласка.

Растаковський.Я сам подавав просьбу, та тільки, може, не туди, куди слід.

Хлестаков. А чи давно ви подавали просьбу?

Растаковський. Та коли сказати правду, не так і давно, — у 1801 році; та ось уже тридцять років нема ніякої резолюції. Я надіслав через Сосулькіна, Івана Петровича, котрий їхав тоді в Петербург; та він, бачите, не дуже надійна людина. То статися може, що просьбу відніс був не туди, куди слід. А воно, щира правда, вже не багато й чекати залишається: тридцять років минуло, виходить, тепер невдовзі справа вирішиться.

Хлестаков. Еге ж, звичайно, тепер вирішать скоро; а втім я теж з свого боку… Добре, добре.

Переклад Д. Бобиря

IV

Сцена, не внесена автором у друковані видання «Ревізора» 1835*

Дія четверта, Ява VIII

Хлестаков і Гібнер.

Гібнер. Ich habe die Ehre mich zu rekomandieren: Doctor der Armen-Anstalten, Hiebner[73].

Хлестаков. Прошу покірно сідати.

Гібнер. Es freuet mich sehr die Ehre zu haben, einen so würbigen Mann zu sehen, den die hohe Obrigkeit bevollmächtigt hat[74].

Хлестаков. Ні, я німецькою… Краще російською. Скажіть, будь ласка: тепер взагалі чиновникам призначено добре жалування. Чи не обзавелися ви грошима?

Гібнер. Грош?.. і що грош?..

Хлестаков. Еге ж. Якщо ви обзавелися, то я попросив би у вас позичити… позичити… Тобто, це ось що означає. Ви мені giebt[75] тепер, а я вам потім назад відгібаю.

Гібнер. Грош… нема грош… (Виймає бумажник і витрушує.) Sehen Sie![76] нема… одна сигар… більш нема…

Хлестаков. Ну, нічого робити! як нема, то й дарма!

Гібнер (ховає бумажник, потім знову береться за кишеню). Wollen Sie eine Cigarre rauchen?[77] (Виймає і подає сигару.)

Хлестаков. А, добре, gut! Дайте сюди, giebt. (Бере й розкурює.) Добра сигарка. Це, мабуть, з Петербурга? (Пускає дим.) Гібнер. Ні… з… Рига…

Хлестаков. З Риги? Атож, я так і думав.

Гібнер (встаючи з стільця і вклоняючись). Ich darf Sie nicht mehr beunruhigen und Ihnen die theure Zeit rauben, die Sie den Staatsgeschaften widmen[78]. (Відкланюється.)

Хлестаков. Прощавайте. Радий познайомитись.

Ява IX

Хлестаков (сам). Добре й сигарку викурити. Як багато тут чиновників! Городочок таки населений досить…

Переклад Д. Бобиря

V

Розв’язка «Ревізора»*

Дійові особи

Перший комічний актор — Михайло Семенович Щепкін.

Гарненька актриса.

Другий актор.

Федір Федорович, любитель театру.

Петро Петрович, людина великого світу.

Семен Семенович, людина теж немалого світу, але в своєму роді.

Микола Миколайович, літературна людина.

Актори і актриси.

Перший комічний актор (виходячи на сцену). Ну, тепер нема чого скромничати. Можу сказати, цього разу справді добре зіграв, і оплески публіки випали на мою долю недаремно. Коли почуваєш це сам, коли не соромно перед самим собою, то, виходить, справу було зроблено як слід.

Виходить натовп акторів і актрис.

Другий актор (з вінком у руці). Михайле Семеновичу, це вже не публіка, це ми підносимо вам вінок. Публіка роздає вінки не завжди зі строгим розбором; нагороджує вона вінком і не за ваші заслуги; але коли своя братія — товариші, які часом і заздрісні й несправедливі, коли