Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори, Микола Васильович Гоголь

який би вмів виражати різні риси людини, а не які-небудь постійні, одні й ті самі. Він повинен бути дуже спритною світською людиною, інакше не буде спроможний виразити наївно і простодушно ту пусту світську легковажність, що несе людину в усі боки над усім, яка в такій значній мірі дісталася Хлестакову.

Остання сцена «Ревізора» має бути особливо розумно зіграна. Тут уже не жарт, і становище багатьох персонажів майже трагічне. Становище городничого найразючіше. Хоч би що там було, але побачити себе несподівано одуреним так грубо і притому найпустішим і найнікчемнішим хлопчиськом, який навіть і виглядом і фігурою не взяв, бувши схожий на тріску (Хлестаков, як відомо, тоненький, інші всі товсті), — бути ним одуреним: це не жарт. Обманутися так грубо тому, хто вмів дурити розумних людей і навіть найвправніших шахраїв! Повідомлення про приїзд, нарешті, справжнього ревізора для нього громовий удар. Він скам’янів. Розпростерті його руки і закинута назад голова залишилися нерухомі, і навколо нього вся дійова група утворює в одну мить скам’янілу групу в різних положеннях.

Вся сцена є німою картиною, а тому повинна бути так само зроблена, як утворюються живі картини. Кожному персонажеві має бути визначена поза, відповідна до його характеру, до ступеня боязні його і потрясіння, яке мають справити слова, що сповіщають про приїзд справжнього ревізора. Треба, щоб ці пози ніяк не повторювали одна одну, і були б різноманітні й відмінні; а тому слід, щоб кожний пам’ятав свою і міг би прибрати її, тільки-но вразить його слух фатальне повідомлення. Спочатку вийде це вимушено і скидатиметься на автомати, але згодом, після кількох репетицій, в міру того, як кожний актор ввійде глибше в становище своє, дана поза ним засвоїться, стане природною, властивою йому. Дерев’яність і незручність автоматів зникне, і здасться, немовби сама собою виникла заніміла картина.

Сигналом зміни положень може послужити той незначний звук, що лунає з грудей у жінок у випадку якої-небудь несподіванки. Одні поволі прибирають положення, дане для німої картини, починаючи [переходити] в нього вже при появі вісника з фатальним повідомленням: це — ті, що менше, інші враз — це ті, що більше приголомшені. Непогано, якби перший актор залишив тимчасово свою позу й подивився кілька разів на цю картину як глядач для того, щоб бачити, що треба послабити, посилити, пом’якшити, щоб вийшла картина природнішою.

Картина має бути встановлена майже так:

Посередині городничий, цілком занімілий і остовпілий. Праворуч від нього дружина й дочка, звернені до нього з переляком на лиці. За ним поштмейстер, який перетворився на знак питання, звернений до глядачів. За ним Лука Лукич блідий, мов крейда. З лівого боку городничого Земляніка з бровами, зведеними догори, і пальцями, піднесеними до рота, як людина, яка чимсь дуже опеклася. За ним суддя, який присів майже до землі і зробив губами гримасу, немовби кажучи: «Оце тобі бабусю і…» За ними Добчинський і Бобчинський, втупивши очі й роззявивши рота, дивляться один на одного. Гості поділяються на дві групи з обох боків: одна набирає одного спільного руху, [стараючись] зазирнути в обличчя городничого. Майже цілу хвилину триває ця німа сцена, поки не опускається нарешті завіса. Щоб зав’язалася група вдаліше і невимушеніше, найкраще доручити художникові, який уміє створювати групи, зробити малюнок і тримати мал…

Якщо тільки кожний з акторів увійшов, хоч скільки-небудь, в усі становища ролей своїх на протязі всієї вистави п’єси, то вони виразять також і в цій німій сцені разюче становище ролей своїх, увінчуючи цією сценою ще більше довершеність гри своєї. Якщо ж вони перебували холодними, байдужими і нещирими під час вистави, то залишаться такими ж холодними, байдужими і нещирими тут, з тією різницею, що в цій німій сцені ще більше виявиться їх невправність.

Переклад Д. Бобиря

III

Дві сцени, вилучені й при першому виданні як такі, що уповільнювали хід п’єси*

1. Дія третя, Ява III

Ганна Андріївна і Марія Антонівна.

Марія Антонівна. Але я не знаю, мамочко, чому вам здається, що у вас кращі за все очі…

Ганна Андріївна. Дурниця тобі здається. Ти нісенітниці, люба, плетеш. Коли жила у нас полковниця, що була такою вже модницею, якої я просто не знаю, виписувала все вбрання з Москви, — бувало мені кілька разів повторює: «Будьте ласкаві, Ганно Андріївно, відкрийте мені цю таємницю, чому ваші очі просто промовляють…» І усі бувало в один голос: «З вами, Ганно Андріївно, досить побути хвилину, щоб через вашу люб’язність забути всі обставини». А штаб-ротмістр Старокопитов, який стояв у цей час? Він, не пригадую, проживав у зв’язку з ремонтом, чи що? Красень! Обличчя свіже, рум’яне, мов я не знаю що; очі чорні-чорні, а комірці сорочки його — це батист такий, якого ніколи ще купці наші не підносили нам. Він мені кілька разів казав: «Присягаюсь вам, Ганно Андріївно, що не тільки не бачив, не начитував навіть таких очей; я не знаю, що зі мною діється, коли дивлюсь на вас…» На мені ще тоді була тюлева пелеринка, вишивана виноградним листям з колоссям і вся обкладена блондочкою[70], тонкою, не більше, як у палець — це, просто, було чарівно! То каже бувало: «Я, Ганно Андріївно, таку почуваю втіху, коли дивлюсь на вас, що моє серце», — каже… Я вже не можу тепер пригадати, що він мені казав. Де вже! Він після того таку зчинив історію: хотів неодмінно застрелитись, та пістолети десь запропастив; а трапилися б пістолети, його б давно вже не було на світі.

Марія Антонівна. Я не знаю, мамочко, — мені, все ж, здається, що у вас нижня частина обличчя значно краща, ніж очі.

Ганна Андріївна. Ніколи, ніколи. Ось цього вже не можна сказати. Що дурниця, то дурниця!

Марія Антонівна. Ні, справді, мамочко; коли ви отак говорите або сидите в профілі, у вас губи все…

Ганна Андріївна. Будь ласка, не кажи дурниць! Така, справді, незносна! Щоб вона як-небудь не посперечалася… Крий Боже! Ось, що у матері її гарні очі, то вже їй і заздро. За цими суперечками, за дурницями я заговорилася з тобою. А тут, того й гляди, що він приїде і застане нас одягненими бог знає як. (Поспішно виходить; за нею Марія Антонівна.)

2. Дія четверта, Ява VI

Хлестаков і Растаковський у катерининському мундирі з аксельбантом.

Растаковський. Маю за честь рекомендуватися — житель тутешнього міста, поміщик, відставний секунд-майор Растаковський.