Вільям Форд Гібсон - Нейромант

шум атаки на готельну базу. Всміхнувся. – Готово! Роуз Колодни, виїхала. Дай кілька хвилин, підкручу їхню систему безпеки, трохи залатаю за собою.

– Ага.

Зі слухавки заскиглило й заверещало, коли конструкт гнав лінією команди. Кейс пішов із телефоном до кімнати і вклав слухавку на мнемолон динаміками догори. Пішов у ванну й почистив зуби. Коли виходив, увімкнувся екран браунівської аудіовідеосистеми. Японська поп-зірка розкошувала на сріблястих подушках. Невидимий журналіст щось запитував у неї німецькою. Кейс завмер. Екран засипало блакитним градом перешкод.

– Кейсе, дружбанчику, ти геть береги поплутав?

Голос був знайомий, манера неспішна.

Балконне вікно на мить перемкнулося на голографічну трансляцію з Дезидерати, та враз зображення розмилося, обпливло, й замість вуличної діорами перед Кейсом постав інтер’єр кав’ярні «Жар де те» у Тібі. Перемножена відображеннями червона неонова облямівка подертих дзеркал вростала в нескінченність. На передній план виступив Лонні Зоун – високий, трупно-блідий, повільний і по-глибоководному граційний у своєму транквілізаторному напівсні. Він стояв сам-один посеред квадратних столиків, тримаючи руки в кишенях тугих штанів кольору мокрого асфальту.

– Реально, чувак, ти якийсь розсереджений.

Голос ішов із браунівських динаміків.

– Мовчозим, – промовив Кейс.

Сутенер апатично знизав плечима й розплився в посмішці.

– Де Моллі?

– Не твоє діло. Ти зараз усе просереш. Рівний гатить у двері по цілому Фрісайду. Не думав я, що ти до цього дійдеш, друже. Цього в досьє не було.

– То скажи, де вона, і я відкличу запит.

Зоун скрушно похитав головою.

– Не слідкуєш ти за своїми жінками, Кейсе, еге ж? Увесь час вони в тебе губляться, то так, то сяк.

– Тобі ще це боком вилізе.

– Та де там, ти не з таких. Сам знаєш. А хочеш, скажу щось? Я так бачу, ти вирішив, що то я підказав Дінові пришити ту твою малолітню соску.

– Не починай, – сказав Кейс, несвідомо смикнувшись до вікна.

– Але то був не я. Та яка різниця, правда? Наскільки такі речі взагалі щось значать для містера Кейса? Кінчай дурити себе. Знаю я твою Лінду. Знаю всіх Лінд на світі. Таких Лінд через мене проходить по сто на день. Знаєш, чого вона обікрала тебе? Бо любила. Бо чекала, що тобі буде не насрати. До речі, любов. Хочеш знати дещо про любов? Вона любила тебе. Я це знаю. Вже як уміла, так і любила. А ти просрав її. Тепер вона мертва.

Кейс ударив кулаком у скло, та воно витримало.

– Пожалій руки, тобі ними ще в деку гатити.

Зоун зник, поступився місцем фрісайдівській ночі й вогням на схилі. Браунівська система вимкнулася.

З ліжка почувся ритмічний писк.

– Кейсе? – Рівний чекав на відповідь на тому кінці. – Ти де був? Я знайшов дещо, але негусто. – Конструкт продиктував адресу. – Як для нічного клубу, там забагато криги. Це все, що я зміг добути, не лишаючи візиток.

– Гаразд, – відповів Кейс. Скажи «Хосаці», нехай передасть Мелкаму від’єднати модем. Дякую, Дікс.

– Радий помогти.

Кейс довго сидів на ліжку і смакував нове відчуття, рідкісне й коштовне.

Лють.

– Здоров, Лупусе. Агов, Кат, тут наш приятель Лупус. – Брюс стояв у дверях, із нього краплями стікала вода, зіниці були неймовірно широкі. – Але ми тут саме в душ залізли. Зачекаєш? Чи ходім із нами в душ?

– Ні, дякую. Мені потрібна допомога. – Він відсунув Брюсову руку й пройшов у номер.

– Чуєш, чувак, реально, ми…

– Ви мені допоможете. Ви ж справді раді мене бачити. Бо ми друзі, правда? Чи ні?

Брюс кліпнув.

– Ага.

Кейс назвав йому адресу, почуту від Рівного.

– Я ж казала, що він гангстер! – радісно закричала Кат із душової кабіни.

– У мене є трайк, «Хонда», – тупо всміхався Брюс.

– То їдьмо. Просто зараз, – наполіг Кейс.

– На тому рівні – кабінки, – сказав Брюс, увосьме попросивши Кейса повторити адресу, і всівся на «Хонду». Конденсат потік із випускної труби водневого двигуна, коли червоний скловолоконний трайк просів на хромованих амортизаторах.

– Ти туди надовго?

– Не знаю. Але ви чекайте.

– Ага, почекаємо. -Брюс почухав голі груди. – Останні цифри в адресі – це, мабуть, номер кабінки. Сорок три.

– А на тебе там чекають, Лупусе? – Кат висунулася з-за Брюсового плеча. За час поїздки її волосся цілком висохло.

– Та наче ні. А це проблема?

– Ти спустися на найнижчий рівень і знайди кабінку свого приятеля. Якщо пустять, то й добре, а коли ні, то… – Вона знизала плечима.

Кейс розвернувся й пішов униз кованими гвинтовими сходами. Через шість обертів дійшов до нічного клубу. Зупинився й підкурив, роздивляючись навколо. Фрісайд раптом зробився зрозумілим. Бізнес. Він відчував, як по-діловому навколо гуде повітря. Ось воно, справжнє тутешнє життя. Не поліровані фасади вулиці Жуля Верна, а реальні речі. Реальна комерція.

То був танцювальний клуб. Публіка мішана, десь половина на половину туристи й місцеві.

– Униз, – звернувся Кейс до першого-ліпшого офіціанта.

– Мені треба вниз. – Він показав свій фрісайдівський чип. Офіціант спрямував його вглиб клубу. Швидко йдучи повз обсиджені столики, Кейс устиг почути з десяток європейських мов.

– Хочу зняти кабінку. – Він простягнув свій чип дівчині, що сиділа за низьким столиком із терміналом на колінах. – Унизу.

– Статеві вподобання? – Вона приклала чип до чорного скляного табло термінала.

– Жінки, – автоматично відповів він.

– Номер тридцять п’ять. Зателефонуйте, якщо матимете претензії. Можете заздалегідь замовити особливі послуги, якщо маєте бажання. – Вона всміхнулася. Повернула йому чип.

За спиною дівчини відчинився ліфт. Коридорні лампи світили синім. Кейс вийшов із ліфта й пішов навмання. Нумеровані двері. Тихо, мов у дорогій клініці. Знайшов свою кабінку. А шукав кабінку Моллі. Спантеличений, підніс чип до чорного сенсора точно під номером. Клацнув магнітний замок. Звук нагадав йому «Дешевий готель».

У кабінці на ліжку лежала дівчина. Вона підвелася й промовила щось німецькою. Погляд ніжний. Очі не кліпали. Автопілот. Нейрозаглушка. Задкуючи, вийшов у коридор і зачинив двері.

Двері сорок третьої кабінки не відрізнялися від інших. Якийсь час він вагався. Тиша в коридорі означала, що кабінки звуконепроникні. Підносити чип сенсу не було. Він різко постукав по емальованій сталі дверей. Здавалося, сталь теж поглинала звук.

Підніс чип до сенсора. Клацнув замок.

Вона якось зуміла вдарити його, доки він спромігся відчинити двері. Кейс упав навколішки спиною