Кулик Степан - Відродження-4, Кулик Степан

Грім переможно підняв руки і мазнув по натовпі глузливим поглядом.

— Ну що? Чи є охочі оскаржити мою перемогу? А то я й справді поспішаю. На побачення…

— Що ви хотіли, мілорде? — Букмекер знову був поруч.

— Тримай… — я простягнув йому п'ять золотих.

— Ого, — присвиснув той. — І на кого?

— На себе. Не проти?

— Жартуєте, мілорде? — хмикнув той, приймаючи ставку. — Тільки ви… еее… впевнені? Хоча, чого я лізу? Гроші ваші.

— Саме так, — поплескав я його по плечу. — Іди, рахуй мій виграш. Скільки ти казав? Один на двадцять?

— Ні-ні, — квапливо похитав головою букмекер. Мабуть, відчув недобре. — Нічого не змінилось. Один до п'ятнадцяти.

— Гаразд, — не сперечався я. — Нехай так.

Потім ступив уперед, відсуваючи убік парочку містян, що заступали мені дорогу.

— Добрий вечір, добродію, — зобразив легкий кивок у бік Грома. — Так склалося, що я теж поспішаю. І теж до жінки. Тому підтримую. Не будемо зволікати. Віддайте мені приз і підемо до своїх дам без свіжих синців. Як вам така пропозиція?

— О, — роблено засміявся той. — Знайшовся таки сміливець. Що ж, так навіть цікавіше. Хоч розімнуся.

Грім ступив у центр і провів парочку швидких ударів у повітрі. Я тим часом зняв верхній одяг і… ледь не засунув його в інвентар. На щастя, всюдисущий брокер встиг простягнути руку.

— Якщо не заперечуєте, я потримаю.

— Дякую…

Взагалі-то в магічному світі фокус із зникненням одягу нікого б не здивував, але показав би противнику, що я теж щось розумію в чарівництві, а це передчасно розкрило б мої карти. А так — козирі були якщо не в мене, то хоча б у колоді залишалися.

— Готовий? — так само глузливо й поблажливо поцікавився суперник.

— Таки так. Можемо починати… Чого даремно мерзнути? Чи все-таки зассишся відразу?

— Ну все! Ти мене дістав, — прогарчав той. — Тримайся. Жаліти не буду. Сам напросився.

Чи то він і справді поспішав, чи злість у голову вдарила, але Грім вирішив цього разу обійтися навіть без видимості бою, а закінчити все першим ударом. Швидко скоротив дистанцію, дочекався доки світіння огорне передпліччя і кулак, а потім різко спрямував його, цілячи в щелепу.

Удар, прямо скажемо, так собі. Я ніколи не займався боксом чи іншим мордобійним спортом, так тільки, в середніх класах вчитель показав кілька прийомів, щоб від вуличної шпани відбиватися. А потім, коли став дорослим, від регулярної «добровільної» крововтрати і зовсім не до бійок було — додому б доповзти, по стінці. Але суперник, що повністю поклався на магію, особливо і не намагався. Бив недбало… головне було поцілити. Я б навіть встиг ухилитися, підсісти… Зрештою, просто взяти удар на плече. Але мені теж не хотілося довго возитися, а для цього потрібно було змусити суперника розслабитися та розкритися.

Магічного посилення я, звісно, ​​не побоювався. Шаман гоблінів мене в цьому дуже наочно переконав. А вже звичайний удар якось витримаю. Так що я дозволив кулаку Грома досягти цілі, лише в останній момент пом'якшив удар, опустивши підборіддя і хитнувшись корпусом назад.

Збоку здавалося, що це мене так хитнуло від удару. Хоча, насправді, кісточки ледь черкнули по підборіддю, навіть шкіру не пошкрябали.

І хитрість спрацювала. Привчений до того, що після його удару суперника виносять, Грім не думав про захист. Більше того, він навіть не дивився в мій бік, а почав повертатися до глядачів, переможним жестом скидаючи руки. Давши йому встати зручніше, я скрутився пружиною і, не шкодуючи сили, вліпив кулаком за вухо.

Згоден, прийом не надто чистий. А у боксі навіть заборонений. Але тут банальна, необмежена нічим бійка, а не спортивне змагання. Отже, вибач…

Загалом, із власним чистоплюйством я домовився, а ось із подивом упорався не одразу. Ще б…

Від мого удару Грома не хитнуло, як я розраховував, приміряючись добити суперника, що поплив. Ні, його буквально знесло. Грім станцював кілька приставних кроків, заплутався у ногах і впав на землю. Не роблячи навіть спроби підвестися. При цьому з нього злетіла маска, відкриваючи доволі приємне обличчя. Десь навіть інтелігентне.

— То це ж Варган! — обурено вигукнув, здається Товстун, впізнавши поваленого. — Учень месера Леонітія! Ось, сученя! — чоловік додав ще кілька незрозумілих слів, мабуть на місцевому діалекті, якому Спостерігачі мене не навчили, обмежившись загальноімперським. — Бийте гада!

Натовп ніби тільки й чекав на заклик. Хитнувся вперед і зімкнувся над нерухомим тілом.

«Заб'ють на смерть, — подумалося якось відсторонено. — Зрештою, мені яка справа? Я тут випадково. А в чужий монастир зі своїм статутом...»

— Ваш одяг, мілорде… — чемно доторкнувся до моєї руки букмекер.

— Дякую… Гм… Не скажеш: за що його так? — кивнув у бік глядачів, які все ще не вгамувалися.

— За шахрайство… Одне з головних правил арени — жодної магії. А цей, зважаючи на все, тільки завдяки їй і перемагав. Обманюючи тим самим глядачів, і обманом забираючи перемогу та призові у бійців. Так що, заслужив…